Ян Пауль Гінріхс | І врятувався лише я
один, щоб сповістити тобі
Спогади про Шоа у Львові
22 червня1941 року нацистська
Німеччина оголосила війну СРСР. Німецькі війська перетнули границю, що вона повстала після
Пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року. Колишні польські області, які
тим часом увійшли до складу Білоруської та Української радянських республік,
були тією територією, котру треба було захопити. Так місто Львів, відносно
близько розташоване до кордону, стало
одним із перших об’єктів німецької агресії. Представники радянської влади в
цьому сум’ятті пустилися навтіки. НКВД, таємна поліція, знайшла розв’язання для
тих декількох тисяч в’язнів в різних тюрмах міста, котрих не хотіли випустити і
котрих не могли вивезти: розстріляти. Олександр Ват пише у своїх мемуарах, що
зустрів після війни в Польщі колишнього в’язня із Замарстинова, котрий розповів
як це було: ‘Він розповів мені про відступ совєтів, про втечу совєтів. Як вони
повиманювали людей із камер. Ті повиходили надвір, а в куті внутрішнього двору
(який був продовгуватий як в казармах) стояв кулемет і тоді вони відкрили
вогонь. Частина людина відразу кинулася назад і зачинила за собою двері. Совєти
почали кидати гранати через вікна. Той хлопчина був одним із тих, хто вийшов
надвір, але на щастя він лежав під іншими. Він одразу впав на землю і
врятувався таким чином. Він був єдиним із моєї в’язниці, кого я потім ще раз
бачив.’ Масове вбивство в’язнів мало місце в декількох тюрмах Львова, серед
яких і в Замарстинова, але найбільш масово в Бригідці, в центрі міста. Ті
постріли мусіли бути чутні по всьому місті. Підсумком цього було вщент
нагромаджене трупами приміщення, частково политі бензином і підпалені.
Кількість жертв цього червоного терору сягала напевне кількох тисяч.
30 червня 1941 року
Львів був окупований Вермахтом, слідами якого просувалися два зловіщих підрозділи: Einsatzgruppe C, перед яким було поставлене завдання
винищити єврейське населення на окупованій території СРСР і нещадний
український добровільний батальйон Nachtigall, під
кураторством Теодора Оберлендера,
майбутнього міністра уряду Аденауера.
Ці солдати з жовто-блакитними опасками на рукавах захоплено були зустрінуті
українською меншиною міста, котра
споконвіків почувалася страшенно дискримінованою. Проте їхній прихід
посіяв паніку серед єврейських мешканців, котрих і німці і українці одразу звинуватили в тих масових вбивствах, що їх
вчинив НКВД в тюрмах. У перші дні окупації відразу були вбиті декілька тисяч.
Багато євреїв були вбиті в Бригідці, де їх змусили прибрати гори трупів, щоб
згодом самим бути вбитими. Потрапив до Бригідки одразу після німецького
вторгнення і єврейський галичанин і архітектор Симон Візенталь (1908-2005). В
його мемуарах Справедливість, а не помста
(1988) читаємо: ‘Євреям наказали стати в декілька
шеренг обличчям до стіни із
закладеними за головою руками. Поряд
з кожним євреєм стояла порожня дерев’яна труна. Один українець почав
біля першої шеренги екзекуцію, двоє його помічників скидували трупи до трун,
які стояли напоготові і відтягували її геть. Цілий полудень. Раптом задзвонили
церковні дзвони і хтось вигукнув: ‘Годі вже, задзвонили на вечірню!’ Вистріли припинилися. В десятьох метрах від
Візенталя.’
Багатьох
євреїв забирали із помешкань за прізвищами в телефонному довіднику. Таким чином одразу розправлялись з
інтелектуальною та економічною елітою міста. Але неєврейську польську еліту
міста теж не пошкодували. Десятки професорів і їхні члени сім’ї теж були
замордовані в перші дні окупації. Серед них були колишній прем’єр Казімєж
Бартель, письменник Тадеуш Бой-Желенський і хірург Тадеуш Островський, квартиру
і майно якого собі швидко після того привласнив нідерландський військовий
злочинець Пітер Ментен.Згідно деяких повідомлень німці частину розстрілів
доручили українським поліцейським, котрих, щоб позбутися зайвих свідків, теж
розстріляли і захоронили поверх їхніх жертв.
Після
перших масових вбивств стало по-видимому дещо спокійніше для приблизно
150 000 львівських євреїв. Але поодинокі вбивства продовжували мати місце,
так як і прийняття всіляких антиєврейських наказів. Від 29 липня, п’ятнадцять
років після того, як єврей Самуїл-Шльома Шварцбард застрелив українського
гетьмана Симона Петлюру в Парижі – з помсти за його керівну роль в єврейських
погромах в Україні 1918-1920 років – націоналісти бестіальним чином почали
святкувати свої ‘Дні Петлюри’, які коштували тисячам євреям життя.
1
серпня Вермахт під час помпезної зустрічі у львівському Оперному театрі передав
владу Гансу Франку, генерал-губернатору Генерал-губернаторства. Розширення цього
адміністративно-територіального
утворення, до
складу якого вже входили окуповані нацистами Варшавський, Краківський,
Радомський і Люблінський округи, обмежилося Дистриктом Галіція в кордонах
старої австро-угорської Східної Галичини.
Це був наче
удар в обличчя для українських націоналістів під проводом Степана Бандери, які
розраховували на утворення власної держави. Одразу після вторгнення вони без
згоди німців проголосили цю державу. Проте за це їм довелось солоно заплатити:
націоналістичні проводирі зщезли в концентраційних таборах, а чимало
українських борців, що вони захоплено вітали німецьке вторгнення, були
ув’язнені чи вбиті.
Симон Візенталь
ознайомив широку громадськість з голокостом у Львові: не тільки
своїми мемуарами, але й раніше опублікованою книгою Соняшник (1969). Центральною тут є розмова під час війни у Львові з
вмираючим есесівцем, котрий просить у нього, як єврея, пробачення за скоєні
злочини. Візенталь не хоче йому вибачити. Тут йдеться про межі пробачення: як
далеко можна тут зайти? До того ж, голокост у Львові пережило так мало людей,
що й не слід чекати багато книг зі спогадами. Та все ж, певна кількість
з’явилася, найвідоміші серед них Бригада Смерті Леона Велічкера Велса, Щоденник Львівського гетто (1990) спогади рабина Давида Кахане, Дорога
до Лемберґу (1999) Еліаху Йонеса, На вічну пам’ять. Спогади дівчинки із ґетто Львів (2000) Нава Руди і Від Львова до Парми (2005) Клари Розенфельд.
Оповідання ці
мають всі одну й цю саму канву. Вторгнення німців, з ентузіазмом зустрінуті
українцями. Перші вбивства. Розпорядження від 15 липня 1941 року на підставі
якого євреї змушені були носити білу пов’язку з блакитною зіркою Давида. Постійний
страх перед облавами, затриманням на вулиці, зрадами чи свавільно бути тортурованим і вбитим. Організація
Юденрату, який мав виконувати всі
розпорядження німців та про єврейську службу порядку, котра після певного часу
мала німцям доставляти щоденний контингент євреїв для екзекуцій. Вимоги здавати
все хутро для замерзаючих німецьких солдатів, що вони далеко східніше воювали
проти Червоної Армії. Синагоги, що вони згоряли у полум’ї, серед яких і
знаменита Gildene Rojze, Золота
Роза із шістнадцятого століття. Організація єврейської дільниці, при вході до
якої біля залізничного мосту по вул. Пелтевної, встановлений був контрольний
пост на якому відділялися передусім хворі та жінки для негайної екзекуції.
Бійки за робочі паспорти, які давали право виходити за межі ґетто. І
нарешті, організація ґетто, яке називалося на військовий лад Юлаг (Juden-Lager).
Створення таборів праці та знищення їхніх мешканців посеред сцен невимовної
жорстокості. Самогубство тисячі осіб та цілих родин водночас за якими слідували
чудеса залишання в живих автора. Давид Кахане міг сказати як Іов (1:16): ‘І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі.’ За різними оцінками на місці вбито було біля 150.000 євреїв Львова (та ще
сотні тисяч в інших районах Галичини) або відправлені до таборів смерті в інших
місцях, спершу ніж Ґруппенфюрер СС і гнерал-лейтенант поліції Фрітц Катцман
30 червня 1943 року міг своєму начальству в офіційному рапорті доповісти про
те, що Галичина ‘judenfrei’
(вільна від євреїв). Ще до самого дня визволення Львова Червоною Армією то тут,
то там в криївках знаходили євреїв, котрих вбивали.
Шоа в Галичині
добре задокументовано не тільки показами свідків, але й любительськими
знімками, що їх зробили самі злочинці немов на згадку про відпустку: збереглися
репортажі з німцями, які сміються, оточивши групу євреїв, що вони викопують
власні могили, перш ніж мають бути розстріляними або про сотні старих чоловіків
з білими бородами, котрі, знаючи свій близький кінець, змушені були спочатку ще
дивитися як вішають кількох євреїв.
Відкритий терор здійснювався у Львові,
у місті, котре зовнішньо продовжувало жити, начебто мало-що змінилося. Німецькі
правителі генерал-губернаторства мешкали зі своїми родинами в найдорожчих
будинках міста, в котрому тимчасом повсюди були вивішені німецькі назви вулиць.
Цим окупанти давали розуміти, що розглядають свою присутність в місті як щось
більш-менш постійне. Леґіонув стала тепер називатися Адольф Гітлеррінґ.
Щоб вишукано вшанувати державу балканського васала Сербську перейменували на
Кроатенштрассе. А в інших випадках бюрократи користались просто перекладами: Мюдова стала просто Гоніґґассе. Поляки та
українці масово працювали на підприємствах, котрі підтримували німецьку
військову промисловість, ходили до церкви і на концерти, гуляли по парках
з дитячими візочками. Вони добре знали,
що роблять з євреями. Українець Євген Наконечний розповідає у своїй книзі про
війну у Львові, що більшість мешканців
не сумнівалися, що німці мали на меті тотальне знищення євреїв. Вистріли
каральних команд постійно було чути. Люди бачили, як євреїв возили вантажівками
або гнали колонами. Ґетто теж одного разу відкрили для відвідин,
щоб продемонструвати трупи повішених на балконах євреїв: прийшли тисячі
поляків та українців, німці прихопили з собою навіть дружин та дітей. Мордехай
Пелех, котрому вдалося пережити війну завдяки арійській зовнішності та
фальшивим документам, розповідає, що він в червні 1943 року в натовпі ‘наче в кінотеатрі’
дивився на палаюче ґетто, на євреїв, котрі палаючими випадали із будинків, на
дитину, яка втікала і яку живцем кинули в полум’я. Дехто з поляків та українців
зраджували своїх сусідів, так що євреї часто більше їх боялися, аніж німців, котрі
не одразу потрафили розпізнати єврея. Людям, котрі переховували євреїв, самим
загрожувала смертна кара. Євреям майже нічим не допомагали. Тим не менше, Яд
Вашем вдалося після війни нагородити біля сотні індивідуальних помічників та
родин зі Львова та околиці.
Якщо зараз хтось побуває у Львові, то майже не замітить
сліди, які вказували б на Шоа. Найбільш виразно їх можна помітити в старому
місті, де на пустирищі видно місце, де колись стояла Золота Роза. Від синагоги
залишилася тільки бокова стіна. На вулиці Вугільній знаходиться Єврейський
культурний центр в наче чудом врятованій хасидській синагозі. Звідси рукою
подати до залізничного мосту на Замарстинівській, за якою розпочиналося ґетто,
у всякому випаду в його останніх параметрах, бо німці постійно територію
постійно зменшували. На розі ще стоїть будинок, котрий у ті часи теж там стояв. Сходи, прохідні
веранди і внутрішній дворик: різні можуть виникнути думки. Проте більшість
вуличок, що вони входили до ґетто, зникли. На відкритій місцевості біля
наступного залізничного моста стоїть монумент жертвам Шоа, встановленого в 1992
році. Звідси можна під мостом добратися до центру, до колишньої в’язниці
Бригідки на Городоцькій, де мали місце перші масові вбивства євреїв. Дещо
дальше далі вулиця Шевченка, довга горбиста дорога з трамваями, колишня
Янівська. Дорога ця веде до колишнього Янівського концентраційного табору, який
теж був транзитним табором для євреїв, котрих вбивали деінде.
Там, де колись був табір, знаходиться тепер тюрма. За нею
пагірчаста лісопосадка, де встановлено пам’ятний знак для сто тисяч
розстріляних, живцем спалених або живцем закопаних євреїв. Тоді це була піщана
рівнина, що її в літературі про Шоа теж називають ‘долиною смерті’. Навскоси
напроти цього місця залізнична колія до концентраційного табору у Белжці, про
який мало відомо, оскільки майже ніхто там не вижив. На сусідній вантажній
станції Клепарів євреїв змушували цілком
голими сідати до вагонів для перевезення худоби, щоб транспортувати їх до цього
табору. Ще є інші тюрми,
такі як на території Цитаделі на південних підступах старого міста, де,
неподалік від читальних залів знаменитої книгозбірні Оссолінеум, від голоду,
холоду, хворіб та екзекуцій знайшли свою смерть окрім євреїв і тисячі
радянських військовополонених.
Про євреїв нагадує теж одне з
найгарніших місць Львова, Свято-Юрська гора, на якій розташовані собор та
бароковий палац греко-католицького митрополита. У крипті собору похований
митрополит Андрей Шептицький (1865-1944), одна із найважливіших та найбільш
суперечливих постатей сучасної української історії. З одного боку, він закликав
українське населення співпрацювати з німцями, з іншого, він переховував у своїй
резиденції і своїх монастирях євреїв і забезпечував єврейських дітей фальшивими
арійськими посвідченнями. Це в його резиденції, у великій бібліотечній кімнаті
з видом на сад, Давид Кахане (1903-1998), рабин прогресивної синагоги у Львові,
знайшов притулок. 26 вересня 1943 року він почав писати свої нотатки, які в
1978 році вийшли у Тель-Авіві на івриті і пізніше перекладені були на
англійську та українську мови. Переховувався він також в студитському монастирі
неподалік резиденції митрополита. Він мешкав на горищі, звідки міг оглядати
околицю з двох боків: зелену Свято-Юрську гору, яка купалася в сонячному
промінні та брудні будівлі вулиці Шумлянської, що вони ‘немов виринали із
глибокої ущелини’. Що вражає в цьому
щоденнику, так це опис нормального й ненормального його особистої ситуації: ‘З обох вікон свого горища я бачив людей, що виходили з будинків. Люди
пересувалися повільно, наче б не встигли ще прокинутися. Вони прямували на
роботу, кріпити міць німецької армії. Життя не збиралося зупинятися через
знищення сотень тисяч євреїв. Місто продовжувало жити своїм повсякденним
ритмом. Усе літо, з 4 червня і до вересня 1943 року, я провів у цьому сховку.
Перший тиждень був важким, можливо, найважчим за весь цей час. На початку
червня німці розпочали ліквідацію гетто. Цілий тиждень доносилися до мене
голоси, стрілянина. Ці червневі ночі глибоко закарбувалися в моїй пам’яті.
Ночами часто чув я розпачливі зойки, знайдених у бункері євреїв, яких витягали
з їхніх укриттів.’
Цілими днями стояв рабин перед вікнами кімнати на
горищі: ‘Вулиця, з її шумом, перехожими, з упорядкованим
побутом, зводила мене з глузду. Варто було мені підійти до вікна, як я починав
втрачати розум: жінки штовхали перед собою візочки з дітьми, люди літнього
віку, зручно влаштувавшись на лавах, про щось жваво розмовляли, повільно
прогулювалися молоді пари, група дітей щось співала, їхні невинні обличчя
випромінювали радість життя.’
Зі свого монастирського сховища Кахане побачив в
серпні 1943 року сцену, яку докладно описав: ‘Це було у неділю, після полудня. На траві між деревами розташувалося
багато людей, що прийшли сюди з сусідніх вулиць відпочити після тижня важкої
праці. Деякі, поклавши на землю ковдри, влаштували в парку щось схоже на
пікнік. Раптом я побачив дванадцяти-, може, чотирнадцятирічного хлопчика, що
стрімкими кроками прямував по парку. Він часто зупинявся, оглядався навколо,
очевидно, шукав собі місця. Потім він швидко піднявся схилом гори та
влаштувався під низьким крислатим деревом на досить великій відстані від інших
відпочиваючих. Хлопчик з першої миті привернув мою увагу.
Мені
не сподобалася його розгониста нервова хода, а також те, що він обрав таке
відлюдне місце. У мене виникла підозра, що він єврей. Зі свого вікна я бачив
лише обриси його обличчя. Але одне я бачив дуже добре: швидкі, нервові погляди,
які він кидав через плече. Я не міг бачити кольору його очей, але я бачив його
занепокоєння, моторошний страх, що був мені самому добре знайомий. Я відчував
невидимий зв’язок із цим хлопчиком. Стояв біля вікна і дивився на нього, мов
загіпнотизований. Хлопчик прихилив голову до дерева. Може, він спав, а може,
просто відпочивав, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо? Хто може
знати, що коїлося у душі переслідуваного єврейського хлопчика?
Я
простояв біля вікна більше години. Була шоста, може, сьома година вечора: літні
сутінки не поспішали опускатися на землю. Раптом на горі з’явилася гучна дитяча
компанія. Діти швидко розсипалися по всьому схилу. Все було так, як і повинно
бути: вигуки щасливих дітей, ігри. У цьому не було нічого незвичного.
Біжучи наввипередки, двоє з них опинилися поруч із деревом,
під яким відпочивав хлопчик. Зупинилися і стали дивитися на нього. Я не міг
чути, про що вони говорили. Але я бачив, як один із них стрілою метнувся назад
до інших дітей і став збуджено показувати на хлопчика і свого товариша.
Незабаром уся компанія рушила до дерева й оточила хлопчика. Хвилин п’ять вони
жваво сперечалися, кидаючи на хлопчика швидкі погляди. Їхні збуджені голоси
привернули увагу дорослих. Дехто з них попіднімалися з трави та підійшли до
дітей. Діти розбіглися, а дорослі почали допитувати хлопчика – вони говорили
усі разом і розмахували руками. Раптом уся гора захвилювалася, збудження
охопило кожного. Напруження посилилося з приходом українського поліцая. Мені
невідомо, чи хтось покликав поліцая, чи він опинився там випадково. Він
підійшов до хлопчика. Юрба відступила. Обстеження, яке провів поліцай, було
коротким. За кілька хвилин, ведучи хлопчика за руку, він прямував убік вулиці
Грудецької.
Я
щосили напружував очі, намагаючись побачити обличчя хлопчини: можливо, воно
могло б розповісти мені, що коїлося в його душі. Я не побачив його рис, але
спостерігав невпевненість і знервованість, які опанували дитину. Він тихо йшов
поруч з поліцаєм. І тут я збагнув: то була покора, безпомилкова ознака покори.
Всі євреї, переступивши поріг страху і занепокоєння, виглядали так. Покірні,
навіть байдужі, вони йшли на смерть.’ Наступного ранку Кахане почув від монаха, який приносив йому їсти, що
хлопець очевидно втік від Гестапо, коли вони відкрили схованку його родини. Це
саме ті найбільш вражаючі сцени і його щоденнику, в яких Шоа перетинає міське
життя, яке на позір видається нормальним. Так і в Соняшнику Візенталя. Ув’язнених змушують йти із пекла Янівського
табору через місто до своєї роботи: ‘Бачучи звичайну активність на вулиці ніхто
би н сказав, що йде війна (…) На обличчях прохожих можна було прочитати, що ми
всі списані. Люди в Лемберґу цілком звикли бачити покатованих євреїв. Вони
дивилися на нас так, як хтось, хто дивиться на стадо худоби, що його ведуть на
пасовисько або до бойні. У такі миті мене часто проймало почуття, що весь світ
змовився проти нас і без протесту, ба, навіть без будь-якої власної потреби в
цьому погодився із нашою долею. (…) Це було так, наче кожний із нас йшов з
повідомленням про смерть, куди треба було лише вписати ще дату.’
Візенталь згадує ще ‘день без євреїв’, що його
організовували перед війною польські націоналістично налаштовані студенти.
Таким чином вони заваджали євреям потрапити під час сесії на екзамени, через що
ті провалювалися. ‘Одного разу я почав спостерігати за перехожими. Можливо мені
вдасться побачити колишніх однокашників. Я би одразу їх впізнав: щойно вони когось побачать, хто міг видатися схожим на
єврея, як у них на обличчі з’являється вираз ненависті; вони тоді наполовину заплющували очі, а
куточки роту зневажливо опускали. Такими я їх надто часто бачив за час мого
навчання, щоб коли-небудь забути про це. Цікаво, де вони зараз,
ці суперпатріоти, які завжди мріяли про “Польщу без євреїв”? День, коли євреїв більше не буде – не за горами, мрія їхня стала майже дійсністю. Тільки Польщі тепер теж не було.’ У своєму
зображенні зворотної дороги до табору Візенталь знову вказує на прірву між звичайним життям та ув’язненими: ‘В
кінці вулиці Городецької ми звертали наліво на Янівську.
Ми мусили зупинятися, щоб пропустити битком набиті трамваї. Цілі натовпи люди
висаджувалися, втомлених, але радісних людей, котрі квапились додому, до
родини, щоб вечері посидіти разом, перекинутися в карти, побалакати про
політику та послухати радіо, можливо навіть й заборонені зарубіжні радіостанції. У них спільним було одне: в них були мрії і
сподівання. Ми зате, в залежності від забаганок від чоловіка, який робив
перекличку, мусили увечері робити гімнастичні вправи. Інколи декілька годин
поспіль глибоко присідати, аж доки йому цей “жарт” не набридне.
І в Бригаді Смерті Леона Велічкера Велса, цій нестерпно цікавій книзі,
зустрічаємо ті сцени, в яких стикаються апокаліптичний табірний світ і
звичайний. Це оповідання шістнадцятирічного юнака, котрого перед самим
розстрілом з іншими в’язнями за межами Янівського табору забирає охоронець, щоб
забрати тіло, яке мало бути похоронене в тій самій масовій могилі. І тут
склалася ситуація, яка дозволила йому втекти із табору. Родина його була ще
вдома: ‘Поки я біг собі тьмяно освітленими вулицями – цього разу без охорони і
не як ув’язнений, цілком вільний у своїх рухах – я міг бачити, що зовнішньо
Львів змінився. Місто видалося затьмарене мовчазним смутком. Вулиці, по котрих
раніше пожвавлено рухалися люди та швидкі авто, були у напівтемряві майже
порожні. Мені здавалося, що пройшла ціла вічність, коли я востаннє тут
проходив. В дійсності пройшли всього три місяці з того часу, як я зголосився
замість мого батька і пішов на Янівську. Я на мить зупинився перед нашим
будинком і глянув підозріло довкола себе: можливо хтось підстерігає за мною.
Ніхто не мав права мене бачити, інакше все було б надаремним; моя присутність тут
могла б мати набагато катастрофічніші
наслідки, аніж моя смерть в таборі. Я кинувся сходами догори і застукав
в наші двері двері і почув як хтось після побрязкування
тарілками чи мисками почав підходити до дверей. Двері відчинила мати. Коли вона
мене впізнала, запала мертва тиша. Але коли тарілки, що вона їх несла в руках,
випали з її рук і розбилися об кахельну підлогу, вона вийшла зі стану оціпеніння.
Ще не в стані промовити й слова, вона провела мене до кімнати. Майже
зніяковіло, наче був чужий, я почав оглядатися. Волосся батька вкрилося сивиною
і він дуже схуд. Я зауважив наскільки втомлено виглядала мати через гризоту і
постійний страх за мене.’ Щойно декілька днів пізніше, коли він лежав у
лікарні, де євреїв ще приймали, він зауважив, що втратила передні зуби.
Врешті-решт Велс втратив всю свою
родину і знову потрапив до Янівського табору, де його включили до ‘бригади
смерті’: у бригаді було більше сотні євреїв, які мали відкопувати вбитих у таборі та довкола Львова
євреїв та спалити їх, затираючи таким
чином сліди масових вбивств. Він теж
відкопав останки польських професорів, які в липні 1941 року були розстріляні.
В їхньому одязі знайшли ще золоті годинники, вічні пера та паспорти. Жахливий
досвід цих євреїв став таким значним, що він наразі вберігав їм життя.
Врешті-решт Велс разом зі всією
групою здійснив вдалу втечу і зумів переховатися у Львові, де зустрів
визволення міста Червоною Армією в липні 1944 року. І знову він опинився на
вулиці, без грошей, без даху над головою. ‘Багатьом полякам абсолютно не
сподобалося те, що жменька євреїв врятувалася. А ті, що вижили, могли
підтвердити, що поляки співробітничали з німцями в винищуванні єврейського
населення. Інші знову, що присвоїли будинки та майно євреїв, боялися, що ті
вимагатимуть його повернення.’ Він знав, що його родина вже не живе. Та все ж,
він подався до родинного помешкання. Консьєрж розповів йому, що апартаменти
його батьків стали власністю шевця, але що меблі там ще стояли. ‘Я піднявся і
постукав до дверей. Не чекаючи відповіді, я увійшов, пройшов через кухню до
покою і усівся на старому дивані. Той швець та його сім’я вже почули, що я
увійшов; навіть не привітавшись зі мною, чоловік сказав, що квартира тепер його; зрештою, йде війна і
вони теж змушені були позалишити свою квартиру та свої меблі. (Вони мали одну
кімнату в напівпідвальному приміщенні.) Він сказав, що хай я не думаю, що
тільки євреям було важко; правда, його родину не вбили, але “нам справді
було нелегко”. Він говорив про високі
податки та комендантську годину.’ Наступного ранку прийшов двірник, який
наглядав за всіма квартирами, які під час першої радянської окупації вже були
націоналізовані (захід, що його відмінили німці, бо багато квартир й так
належали євреям) і розповів йому, що він повинен стати на військовий облік, бо
інакше його вважатимуть дизертиром. Востаннє сидів він у квартирі батьків,
лежав на ліжку замордованого батька: ‘Я відчував, що кімната була наповнена
душами моїх рідних. Щоразу, коли я чув кроки, то підводився і чекав, що хтось
із них увійде. Найсильнішим бажанням було вистрибнути із вікна. “Треба
забратися геть звідси,” подумав я; але як і куди?’ Велс таки врятувався і опублікував
в 1946 році польською мовою своє оповідання про бригаду смерті і добрався через Німеччину до Сполучених
Штатів. Якщо швець був поляком, то не виключено, що він в 1945-1946 роках знову позбувся свою загарблену квартиру: в
той період польське населення було в тій чи іншій мірі вимушене покинути місто.
Те, що відбувалося в окупованому
нацистами Львові, було вже більш-менш
відомим під час війни. В 1944 році угорець Стефан Шенде опублікував на
шведській мові оповідання Адольфа Фолькмана, єврейського біженця зі Львова. В
1945 році ця книга вийшла в перекладі в Швейцарії під заголовком Останній
єврей із Польщі. Власне кажучи, все, що з того часу було написано,
дивовижно детально повідомлено в цій книзі, включно з прізвищами нацистами у
ьвові, що вони були відповідальні за масові вбивства. Фолькман висловлює теж
свою думку, що багато євреїв не вірили що винищення всіх євреїв було метою
німців: ‘Факти зникнення багатьох євреїв, ті трагедії, що торкнулися багатьох
родин, все ще здавалися, незважаючи на те, що так часто траплялися, окремими
нещасними випаками, що їх можна було уникнути завдяки старанно продуманим
заходам. (…) Ми хотіл пережити важкі місяці
терору і повної безправності, щоб зглдом, при ових обставинах, розпочати
нове життя.’
Німці, що вони згадуються в
мемуарах про Шоа у Львові, переважно есесівці, інколи поліейські, що їх
перевели із інших німецьких міст. В мемуарній літератрі вони майже без винятку
описані як звірі, хоч в деяких моментах їх можна і підкупити. Так, батько Клари
Розенфельд зумів відкупити за гроші дружину і доньку, що вони вже стояли на
вантажівці, яка мала відправити їх на вірну смерть. І в Давида Кахане читаємо, що якийсь німець так
злякався, побачивши маму і дитину схованими в гетто, що відступає і вдає, що
нічого не побачив. Проте в мемуарній літературі рідко що можна надибати поза
суцільної жорстокості і свавілля. Після того, як Симон Візенталь був викритий в
1943 році в схованці у Львові, його зустрів командант Янівського табору, з
якого раніше втік, як ‘одного із моїх постійних гостей’: “Ти думав, що дозволю
розстріляти себе разом з іншими,” запитав він Візенталя. “Але тут вмирають,
коли я захочу. Забирайся до свого бараку. Працювати не мусиш і одержуватимеш
подвійний пайок” (…) Абсолютне насильство, що його дозволяли собі над людьми
есесівці, посилилося після тисячі кровопролить чимось так само безпідставним,
як дарувати комусь життя.’
При вступі Червоної Армії у
Львові лишилося тільки біля трьох тисяч євреїв. Більшість походила із інших
місць Галичини. Майже всі вони потім емігрували. Головний відповідальний за
масове знищення майже п’ятисот тисяч галицьких євреїв, есесовець Фрітц Катцман,
зумів після травня 1945 року укритися і жити далі під чужим прізвищем.
Допомогла йому в цьому одна медсестра. Для цього він покинув свою дружину і
п’ятьох дітей. Щойно в 1960 році німецька поліція натрапила на його слід, проте
на той час він був вже три роки як мертвий. Його особиста справа з відділу
кадрів СС опублікована в Ізраїлі. З неї виникає, що у зв’язку з майбутніми
родами своєї дружини він, який щоденно займався мордуванням дітей, цікавився
можливостями зміни місця праці в 1943 році. До заяви долучений припис на
добрій, дещо іронічній німецькій мові одного із начальників відділу кадрів СС,
котрий не вбачав в Катцманові ‘великого тактика і дипломата’ і тому не вважав
його підходящою кандидатурою для посади, що вона звільнилася в Данціґу. Зате
охарактеризував його ‘підходящою кандидатурю для піонерської роботи на Сході’.
Отож, масові вбивства неймовірних масштабів окреслювалися на канцелярській мові
як ‘піонерська робота’. Катцмана же писав у своїх звітах про ‘спеціальну
обробку’, коли мав на увазі вбивство.
Однією із тем, до котрої постійно
повертаються в літературі про Янівський концентраційний табір є музика. Це співпрацюючі із німцями російські охоронці,
що їх називали за прозванням німецьких колоніальних солдат Askari, весь час хотіли, щоб в’зні для них
співали. Передусім ординарні тексти з вульгарними словами підходили найкрайще.
Але й есесівцям подобалася музика. Симон Візенталь пише в Соняшнику про цю дивну суміш жорстокості і музикальної
зворушливості, яка в Третьому Райху часто відігравала таку роль: ‘Навіть був
оркестр. Оркестранти, всі без винятку в’язні, були колись найкращими
музикантами Львова і околиць. Рішард Рокита, заступник командира роти, який
раніше працював музикантом у кафе в Сілезії, просто схибнувся на “своєму”
оркестрі. Цей тип, який щоденно із чистої кровожерливості навздогад мордував в’язнів, мав окрім цього
тільки одну амбітність: оркестр! Він потурбувався, що музикантам дали осібний
притулок і просто розпещував їх. Але і
їм, ясна річ, не можна було покидати табір. Вечорами вони грали для есесівців
твори Баха, Гріга або Ваґнера. Одного дня він прийшов із композитором, який
писав пісні, таким собі Зиґмунтом Шлехтером, і наказав йому написати “танго
смерті”. І щоразу, коли оркестр виконував це танго, у цього навіженого садиста
з’являлися сльози на очах. Рано вранці, коли в’язнів виводили на роботу,
оркестр мусив грати. Есесівці тоді пильнували, чи ми добре йдемо в ногу.’
Равин Давид Кахане опублікував в 1978 році в
Ізраїлі свій щоденник львівського гетто, який був тут зацитований із
українського перекладу. Йому виповнилося тоді сімдесять п’ять років і він вже
мав за собою довгу кар’єру головного равина у Польському війську та
військово-повітряних сил Ізраїлю, а також головного равина Аргентини (де згідно
публікацій в радянській пресі підтримував контакти зі зловіщими українськими
націоналістами). Кахане завжди докладав всіх зусиль, щоб метрополита Андрея
Шептицького, який врятував життя не лише йому, але й дружині та дочці, котрих
переховували в інших місцях Львова,
посмертно відзначили медаллю Яд Вашем ‘Праведника народів світу’.
Починаючи з 1960 року про особу митрополита в Яд Вашемі дискутували принаймні
тринадцять разів, проте щоразу йому було відмовлено в удостоєнні цього
титулу. Його брат Климент, котрий
управляв монастирями ордену студитів і який за його дорученням був головним
виконавцем політики індивідуального порятунку євреїв, цього титулу удостоївся.
Прихильники митрополита вбачають тут політичне підґрунтя: в Ізраїлі не хочуть
удостоїти українського націоналіста, історичну фігуру, котрій теж можна
закинути пронімецьку політичну орієнтацію.
Невідомо, чи Кахане ще раз
побував у своєму старому місті. Але Нава Руда, котра пережила війну маленькою
дівчиною, втративши брата, зате зберігши батьків, описує у своїх мемуарах, як
вона в 1992 році вперше вернулся з Ізраїлю до Львова. В готелі було повно
українців із-за кордону, котрі відвідали свою країну у зв’язку з першою річницею
незалежності: ‘Великий транспарант був вивішений в банкетному залі на їхню
честь:“Вітайте герої!” Я презирливо глянула на транспарант: “героями” були
ніхто інші як антисемітські банди, “бандерівці”.’ Тим часом їхній проводир
Степан Бандера, вбитого радянськими агентами в Мюнхені, має у Львові власну
вулицю.
Нава Руда залишила готель в
пошуках будинку в якому народилася на вулиці Бляхарській, в старому центрі,
поблизу ринку: ‘Я віднайшла будинок і зустріла також українців, які мешкали
тепер в нашій кваритирі. Вони були ввічливі
і запросили нас до квартири; я проте не могла там знаходитися. Мене
огорнуло почуття, ніби я прибула з іншої планети, нічого не змінилося, все як
тоді, навіть деякі меблі видалися мені знайомими. “Коли ми тут мешкали, туалет
був надворі: де він зараз?”– запитала я людей. “Все ще надворі, на тому самому
місці!” Я відчула, що час у Львові зупинився. (…) Увечері в готелі укпаїнський
оркестр виконував патріотичні українські пісні і також хасидський танок
“Шерале” під який танцювали. Все видалося сюрреалістичним і я мала відчуття, що
це не відбувалося в дійсності.’
Тим часом у Львові знову
налагодилося єврейське життя. На вулиці Братів Міхновських, поблизу вокзалу,
знаходиться синагога, що її відвідують в основному російські євреї, які після
Другої світової війни прибули до міста з інших частин колишнього Радянського
Союзу. Головним равином є американець. З лембергських євреїв в їхньому власному
місті, колись найважливішим єврейським містом, майже ніхто не залишився.
*
Про Шоа у Львові в 1941-1944 роках
*
Про Шоа у Львові в 1941-1944 роках
- Thomas Geldmacher, “Wir als Wiener waren ja bei der Bevölkerung beliebt”: österreichische Schutzpolizisten und die Judenvernichtung in Ostgalizien 1941-1944. Wien: Mandelbaum, 2002.
- Jakob Honigsman, Juden in der Westukraine. Jüdisches Leben und Leiden in Ostgalizien, Wolhynien, der Bukowina und Transkarpatien 1933-1945 (vert. Juri Schatton). Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2001.
- Eliyahu
Yones, Smoke in the sand: the Jews of
- Микола Литвин, Кім Науменко, Львів. Між Гітлером і Сталіном. Львів: Піраміда, 205.
[7] ‘І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі’. Спогади про Шоа у Львові
- Towiah
Friedmann, Die Vernichtung der Juden Ost-Galiziens und die Rolle des
SS-und Polizeiführers Fritz Katzmann, der die Aktionen in Lemberg und
Galizien in den Jahren 1941-1943 leitete. Haifa: Institute of
Documentation in Israel, 2004.
- Miriam
Peleg-Mariańska & Mordecai Peleg, Witnesse: Life in occupied Kraków.
- Klara
Rosenfeld, From Lwów to
- Nava Ruda, Zum ewigen Andenken: Erinneringen eines Mädchens aus dem Ghetto Lwow. Jüdische Familiengeschichte 1899-1999. Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2000.
- Stefan
Szende, Der letzte Jude aus Polen. Zürich: Europa Verlag, 1945.
- Leon
Weliczker Wells, The death brigade (The Janowska road).
- Leon W. Wells, FA 63 (vert. J.F. Kliphuis). Leiden: A.W. Sijthoff, 19642.
- Simon Wiesenthal, De zonnebloem (vert. J.W.F. Klein-von Baumhauer). Amsterdam: H.J.W. Becht, 1978.
- Simon Wiesenthal, Geen wraak maar gerechtigheid: herinneringen (vert. H. de Boer). Haarlem: H.J.W. Becht, 1988
- Eliyahu Yones, Die Strasse nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941-1944. Frankfurt/Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1999.
- Давид Кахане, Щоденник Львівського гетто (Переклад з англійської Ніни Шпет). Київ: Дух і літера, 2003.
- Євген Наконечний, “Шоа” у Львові. Львів: Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004.
© Ян Пауль Гінріхс / Jan Paul Hinrichs
З нідерландської переклав Ярослав Довгополий
| Oekraïense vertaling van het zevende hoofdstuk
van: Jan Paul Hinrichs, Lemberg – Lwów –Lviv (Amsterdam: Bas
Lubberhuizen, 2008), pp. 77-96. Eerder verschenen in: Jan Paul’ Hinrichs, Lemberg-Lwów-L’viv:
Fatal’ne misto, vert. Jaroslav Dovhopolyj (Kyjiv: Vydavnyctvo Župans’koho, 2010), pp. 82-102.
