Triëst: de zee als literaire ontdekking

DE ONTDEKKING VAN DE ZEE

VON PLATEN, GRILLPARZER EN STIFTER OP WEG NAAR TRIËST 

Eind maart 1876 komt een negentienjarige Weense student in de medicijnen, Sigmund Freud, naar Triëst. Het stipendium dat hij heeft gekregen, brengt enige weken onderzoek met zich mee in het zojuist in Triëst opgerichte ‘Zoologische Station’. Freuds observaties van de voortplantingsorganen van alen vinden hun weerslag in zijn artikel ‘Beobachtungen über Gestaltung und feineren Bau der als Hoden beschriebenen Lappenorgane des Aals’ dat het jaar daarop in een band van de Weense academie van wetenschappen verschijnt. De zee kende Freud van een reis naar Manchester in 1875 maar het is in Triëst dat hij voor het eerst kennis maakt met zuidelijke sferen.

            Gegevens over Freuds Triëstijnse verblijf staan in twee uitvoerige brieven die hij vanuit Triëst aan zijn jeugdvriend Eduard Silberstein schrijft. Op 5 april 1876 bekent hij Silberstein dat hij een persoon is ‘met de ongelukkige neiging alles gewoon te vinden en snel aan alles te wennen’. Hij weet dat hij zich aan ‘de kust van een der mooiste zeeën’ bevindt; tegelijkertijd laat dit hem ‘al op de tweede dag zo onverschillig, als was ik eigenlijk op een vissersboot geboren’.

            Een soortgelijke ervaring heeft de student Freud met vrouwen. Op 23 april schrijft hij Silberstein dat ‘op de eerste dag van mijn verblijf in Triëst het me voorkwam, dat louter Italiaanse godinnen Triëst bevolken, en ik werd er bang van, maar toen ik op de tweede dag vol verwachting de straat opging, kon ik er geen meer vinden en sindsdien behoort een mooie donna tot de zeldzaamste dingen die ik op straat zag.’ Het is amusant te lezen dat Freud in dezelfde brief hoog opgeeft van de vrouwen in het stadje Muggia, waarheen hij een excursie heeft gemaakt. Een terugkeer naar het stadje zou waarschijnlijk ook weer tot een teleurstelling hebben geleid.

            Freuds brieven uit Triëst wijzen in kort bestek op het gemak waarmee eerste indrukken verworpen kunnen worden. Ze herinneren ons eraan dat veel reisberichten gebaseerd zijn op indrukken van het eerste moment die later niet zijn herbeleefd.

            Triëst, sinds het begin van de achttiende eeuw belangrijk handelscentrum, was voor menig zakenman een doel op zichzelf. Toeristen, Bildungsreizigers en schrijvers deden de stad vooral aan als ze vanuit het Habsburgse land op weg waren naar Venetië, andere Italiaanse steden of de badplaatsen in Istrië. Een klassiek voorbeeld van een dergelijk reiziger is de schrijver Gustav von Aschenbach in Thomas Manns novelle Der Tod in Venedig (1911). Voor reizigers uit Midden-Europa betekende Triëst  nog meer dan de kennismaking met een onvermijdelijk tussenstation. Op weg naar Triëst, bij Opicina, werd iets gezien dat Freud snel verveelde maar in de oude tijd – brieven en dagboeken getuigen ervan – een welhaast mystieke aantrekkingskracht bezat: de zee.

De dichter August von Platen (1796-1835) is bijna achtentwintig jaar oud als hij eind augustus 1824 vanuit Erlangen via Nürnberg naar Salzburg reist. Op dat moment is hij enigermate bereisd: als jongeling heeft hij Zwitserland verkend, in Duitsland is hij tot aan Keulen gekomen en Frankrijk kent hij als deelnemer aan een veldtocht in 1815. Via Villach gaat Von Platens reis over huidig Sloveens en Italiaans grondgebied via Görz naar Triëst. Görz (nu Gorizia) is de eerste stad met een Italiaans karakter die hij ziet. Triëst bereikt hij op 5 september 1824, na een tocht vol verrassingen waarover hij de volgende dag in zijn dagboek noteert:

De weg hierheen is bezaaid met kleine plaatsjes, maar niettemin vreselijk, je reinste steenachtige Arabië. Tussendoor zijn van tijd tot tijd wijngaarden en moerbeiboomgaarden te zien. Overal in het rond massieve of merkwaardig gespleten brokken kalksteen, die soms tot muurtjes zijn gestapeld of tot steenhopen bijeengebracht. Reeds vóór Monfalcone is een smalle streep van de zee waar te nemen. In Monfalcone, waar wij even uitstapten, beklom ik de berg waarop de ruïnes van een eertijds hertogelijk slot staan, en aanschouwde in de verte de zee waar vanwege de hitte van de dag een lichte nevel overheen hing. Ook bij Duino ziet men eigenlijk meer kanalen en lagunes dan de open zee zelf; pas bij Opicina strekt die zich in haar volle kracht uit. Zo heb ik de zee voor het eerst gezien: doodstil en roerloos, door zelfs geen briesje bewogen. De avondzon wierp van achter een dunne wolk een stralend witte glans op het water. Daartoe daalde ik de steile berg af en liep de drukke straten van Triëst in. Als eerste viel de klederdracht van de boeren – het was juist zondag – op, die op het klimaat is afgestemd. Hun vilten hoed is voorzien van een brede rand, het jasje hangt met de mouwen over hun schouders en de korte broek slobbert losjes om hun knieën.[1]

De reis naar Triëst openbaart aan Von Platen de mediterrane wereld. Het Zuiden biedt hem zoveel vooroordelen boven de kleinburgerlijke Duitse provincie waar hij noch met zijn werk noch met zijn homoseksuele geaardheid gedijen kan, dat hij spoedig, vanaf 1826, permanent in Italië verblijft. Het is evenwel niet Venetië, waarheen hij op weg is en waar hij zijn beroemde sonnetten zou schrijven, maar Triëst en omgeving die hem de eerste schok der herkenning van een warmere, vrijere wereld geven. Dit blijkt uit het dagboekproza van Von Platen dat ineens verrassend spontaan en beeldend overkomt en gespeend is van de neerslachtige toon van de eenzame studentenkamer waarop de dichter ons in Duitsland trakteert.

            Op 27 augustus klaagde Von Platen in Salzburg, waar hij alleen met de politiecommissaris (die hem over zijn pas wilde spreken) en kelners had gepraat, nog over een ‘gevoel van eenzaamheid dat onbeschrijfelijk’ is. In Triëst heeft hij ook geen aanspraak maar vervelen doet hij zich niet. Triëst fascineert Von Platen schijnbaar als geen andere stad die hij voordien zag. Hij maakt er ook kennis met de zee en geeft ons een aardig beeld van Triëstijnse badcultuur dat duidelijk maakt dat onze ‘golfzwembaden’ ingenieuze voorlopers hebben:

Triëst overvalt en verdooft me te zeer dan dat ik er een volledig beeld van kan krijgen en mijn indrukken van de eerste avond ordenen en aan mijn geestesoog voorbij kan laten gaan. Ik nam mijn intrek in de ‘Locanda grande’ die aan de ene kant uitziet op de Piazza Grande, de markt, en aan de andere kant op de haven. Ik kreeg een mooie ruime kamer met uitzicht op zee en op de talloze masten van schepen die hier voor anker liggen. Als ik de deur van mijn kamer opendoe kan ik over een balkon heen op de piazza kijken. Eerst voelde ik een sterke behoefte om een bad te nemen en ik liet me de weg wijzen naar de ‘Soglio di Nettuno’, een heel mooi als badhuis ingericht schip dat door een loopbrug met de wal is verbonden. De badkuipen kunnen door middel van een lattenbodem in zee zakken, terwijl men met een handvat de diepte kan regelen, dus stijgen of dalen. Het water blijft steeds door de openingen van de balustrade binnen stromen en daardoor raakt men in een soort golvende beweging. Hier nu vond mijn eerste kennismaking met zeewater plaats. Het is zo doorzichtig als glas en onder water ziet het lichaam er uit als spierwit marmer. Na zo’n bad begint je huid enigszins te gloeien. De smaak komt vrijwel overeen met die van de zoutwaterbronnen in Hallein, denk ik. Na het bad ging ik naar het dek waar de gasten kunnen gaan zitten om wat te drinken. De maan stond al boven het paleis van Hieronymus Buonaparte en in het zuiden was het af en toe aan het weerlichten.

In maart 1819, enige jaren voor Von Platen, reist Franz Grillparzer (1791-1872), de hypochondrische Oostenrijkse dramaturg en beambte, naar Triëst. Het is twee jaar na de zelfmoord, door verdrinking in de Donau, van zijn zeventienjarige broer Adolf en twee maanden na de zelfmoord van zijn moeder die zich in haar kamer had opgehangen. Grillparzer hoopt zich op een reis door Italië van zijn depressie te bevrijden. Evenals Von Platen noteert hij zijn indrukken van de woeste weg door het Karstgebergte naar Triëst. Een dagboekaantekening van 28 maart 1819:

Toen eindelijk de lang verbeide morgen aanbrak hadden wij Planina, Adelsberg Prewald reeds achter ons gelaten en Sesana, de laatste pleisterplaats voor Triëst, lag voor ons. Nu de duisternis langzaam week en ik om mij heen kon kijken, kwam het mij voor alsof ik door een tovenaar in de nacht naar een ver verwijderd land was overgebracht. Voor ons lag een kaal, verlaten landschap, vrijwel zonder enige bebouwing; slechts hier en daar verspreid stonden enkele kastanjebomen, die uit de vorige herfst hun verdroogde bladeren – een droevig overschot – tot in de nu aangebroken lente hadden weten vast te houden, daartussen kromgegroeide moerbeibomen waaromheen zich wijnranken slingerden. De velden waren bezaaid met rotsblokken en gaven het geheel het aanzien van een stenen zee. Het was alsof God hier op deze plek had gestaan toen hij na de zondeval van de mensen zijn vloek over de aarde uitsprak.

De kennismaking met de zee beschrijft Grillparzer met meer enthousiasme dan Von Platen. Zijn verhouding tot dit nieuwe fenomeen heeft erotische kanten die zijn latere, in vraagstukken van seksuele verbeelding gespecialiseerde stadgenoot dr. Sigmund Freud interessant kon hebben gevonden:

Naarmate wij dichter bij Triëst kwamen, merkten wij steeds duidelijker hoe het klimaat veranderde: de gure, kille lucht werd milder, en alles scheen ons aan te kondigen dat wij de toegang tot Hesperia hadden bereikt. Een paar mensen van het platteland die wij onderweg tegenkwamen, met paard en wagen en met bizar bruine en rode kleren aan, stemden met dit alles volkomen overeen en daardoor waren onze verwachtingen, na 3 doorwaakte nachten en een reis van 80 mijl met de postkoets, zo hoog gespannen als maar enigszins mogelijk was. Eindelijk de dogana van Opicina – een heuvel! – Omhoog! – Ah! en daar lag zij dan voor ons, wijd en blauw en helder, en het was de zee. Ik sprong uit de koets en liep er zo snel naartoe dat mijn reisgenoot mij toeriep op te passen om niet naar beneden te storten. Een merkwaardige gewaarwording drong zich bij mij op. Voorheen was ik al uit de verhalen die mij waren verteld ervan overtuigd geraakt dat de aanblik van de zee mij bij lange na niet dat verheven gevoel zou schenken dat het in mijn fantasie had teweeggebracht en ik had derhalve het moment waarop ik haar in werkelijkheid zou aanschouwen eerder met vrees dan met vreugde tegemoet gezien. Ik vreesde namelijk een verheven schouwspel armer te worden en in ruil daarvoor een waarheidsgetrouwer beeld te krijgen – voor een dichter een twijfelachtig voordeel. En het voorgevoel van weleer werd inderdaad ten dele bewaarheid. Het visioen van de zee was in mijn fantasie stellig indrukwekkender en geweldiger geweest dan de werkelijkheid, maar toch was ik zo onder de indruk en geboeid dat ik mij er nauwelijks van kon losmaken: dat de zee zo mooi, zo onbeschrijfelijk mooi was, had ik mij namelijk niet voorgesteld. Zoals zij daar lag, een liefelijk tafereel dat het midden hield tussen een groene golvende weide en de stille blauwe hemel, zo weldadig voor het oog dat de taal geen woorden kent om dit te beschrijven, zo zachtaardig en mild dit weerbarstige, tomeloze element, als een geliefde, die nog tweemaal zo schoon is wanneer na een opwelling van woede en razernij haar toorn is geluwd en zij dan, tweemaal zo liefdevol, haar beminde teder en verzoenend in de armen neemt.- Zo had ik het mij nooit voorgesteld en daarom was ik uitermate verrast en geboeid. Eigenlijk biedt de zee bij Triëst niet eens een echt grootse aanblik. De onmetelijkheid waarmee voor het geestesoog het visioen van de zee gepaard gaat en deze tot het meest verheven tafereel maakt dat de zichtbare wereld bezit, verdwijnt hier volkomen, want aan 3 zijden zijn de oevers zichtbaar en aan de 4^de, oeverloze, lijkt zich voor het oog ook uit wolken en nevels gemakkelijk een oever te vormen.

                Overigens biedt Triëst allerwegen, zowel vanaf het gebergte waaraan het ligt als vanuit zee gezien, een buitengewoon fraaie aanblik. De zee met al haar majestueuze pracht, de talloze scheepsmasten, de drommen mensen in allerlei kleding en met allerlei talen, alles is nieuw en fascinerend. En het is een uiterst vreemd gezicht als men op open plekken midden in de stad flinke zeeschepen ziet liggen die met hun masten ver boven de omringende huizen uitsteken.

Hoe overweldigend de indruk ook is die de zee bij Triëst op Grillparzer maakt, de verdere reis door Italië deprimeert hem voornamelijk. Reeds luttele dagen later noteert hij in Venetië, waar Von Platen schijnbaar de gelukkigste tijd van zijn leven doorbrengt, dat de eerste indruk van deze stad met haar ‘moerassige lagunen, deze stinkende kanalen, de smerigheid en het geschreeuw van dit onbeschaamde bedriegersvolk’ op hem ‘bevreemdend, benauwend, onaangenaam’ werkt. Ook in Rome komt hij niet tot opwekkende gedachten. Grillparzer, die ondanks het grote oeuvre dat hij op zijn naam brengt, veroordeeld blijft tot een levenslang Weens beambtenbestaan, is een zeldzaam voorbeeld van een Duitstalig schrijver voor wie de Italië-ervaring geen verrijking van het leven heeft betekend. 

Adalbert Stifter (1805-1868), Oostenrijks prozaschrijver en meester van de natuurschildering, bereikt in tegenstelling tot Grillparzer het eigenlijke Italië nooit. Het grootste deel van zijn leven brengt hij door in de Oostenrijkse provincie. Stifter, zoon van een linnenwever, voelt zich in de ‘grote wereld’ ook niet thuis. Zijn imago is dat van een gekwelde kleinburger, die in zijn leven achter een façade van Biedermeier-harmonie heel wat examenangst, liefdesverdriet, geldzorgen en onzekerheid heeft moeten verdragen. Hij is al ver over de vijftig, van beroep inspecteur bij het lager onderwijs, wanneer hij in juni 1857 voor het eerst in zijn leven een reis richting Italië maakt (tot dan toe is hij niet verder dan Zuid-Duitsland gekomen). In zijn gezelschap bevinden zich zijn echtgenote Amalie en zijn pleegdochter Juliana, die twee jaar later zelfmoord pleegt door in de Donau te springen.

            Op 28 juni 1857 doet Stifter vanuit Klagenfurt verslag van zijn zeeërvaringen in een brief aan Johann Ritter von Fritsch:

Gisteren zijn wij na een reis vanuit Triëst via Udine hier weer aangekomen. Ik heb nu de zee gezien. O, mijn vriend, wat zijn de Alpen en al die andere dingen bij ons, vergeleken met de grootsheid van de zee? Nu ik die gezien heb denk ik dat ik beslist niet meer verder had kunnen leven als ik haar niet had gezien. De bekoring en de grootsheid van dit fenomeen heeft op mij een indruk gemaakt die een keerpunt in mijn geestesleven teweegbrengt. Ik ben plotseling rijk geworden en vervuld geraakt  van een niet aflatend verlangen, de ‘eeuwige zee’ (zoals Homerus zegt) nooit meer geheel uit het oog te verliezen. Het is alsof mijn ziel is uitgedijd, ruimer is dan vroeger en alsof de oneindigheid buiten mij een gestadige stroom voedsel schenkt aan de oneindigheid binnen in mij. Veel daarover mondeling. In Opicina heb ik op een ochtend 2 uur op een heuvel gezeten. In Triëst heb ik vele uren aan het kijken naar de open, wijde zee besteed.

Een paar weken later, op 20 juli 1857, komt Stifter nogmaals over zijn ervaringen te spreken, dit keer in een brief aan Gustav Heckenast, zijn uitgever. Een beschrijving van een Triëstijnse nacht met storm en onweer is Stifter wel toevertrouwd:

Hoe groot is God, hoe wonderbaarlijk is Zijn wereld! Ik heb u mondeling zeer veel te zeggen; het papier is te klein voor welke mededeling dan ook. De volgende dagen heb ik, vlak aan het water staande, eveneens vele uren aan zee doorgebracht en ik kon er maar niet genoeg van krijgen, ernaar te kijken. Ik had nooit kunnen vermoeden dat de zee zo liefelijk kan zijn. Van dag tot dag, van uur tot uur was zij weer anders en steeds even behoorlijk. In vele kleuren, als bleek smaragd, als stralend azuurblauw of ultramarijn, ja als een pantser met louter zilveren schubben lag zij daar flonkerend voor mij, al naar gelang er een zonnestraal overheen gleed of dat zich een met wolken bedekte of stralend heldere hemel erboven welfde, al naar gelang des morgens de lucht er stil en intens blauw dan wel door de middaghitte bijna witgloeiend uitzag. Op de 21^ste zag ik des namiddags in het westen een onweer uit zee opkomen. De wolken stonden er loodrecht boven, het leek een reusachtig meer en de wolken leken duizelingwekkend hoge bergen, hoog oprijzend aan zijn oever in de verte. Zoals ik dat ook onder andere omstandigheden had gedacht, vond ik toch ook ditmaal de zee op haar mooist. Ik vertoefde in het Hotel de la Ville, rechtstreeks tegen de rede gelegen. Tegen de 300 schepen lagen voor mij. Omstreeks 8 uur begon het te weerlichten, waarbij de bliksemschichten zo werden weerkaatst dat hemel en zee dikwijls een en al vuur lijken en de talloze schepen telkens een ogenblik in de leegte hingen. Intussen heerste een ademloze stilte. Om 11 uur kwam de storm, en het onweer hing boven onze hoofden. Helaas kon ik wegens de duisternis het schuimen van de zee niet zien, alleen maar horen. En zij hoorden wij ook het geroep van de scheepslieden in de touwen, bij tijd en wijle het luiden van de scheepsklokken, het geratel van kettingen van uitgeworpen noodankers en af en toe een kanonschot. Er schijnen 3 schepen van hun kettingen losgerukt maar door stoomschepen weer binnengesleept te zijn. Van ongelukken verder de zee op werd niets vernomen. De volgende dag was de zee onrustig. De fraaie, roodachtig schemerende rotsachtige kusten van Muggia, Capodistria, Pirano en daarachter het grijsgrauwe, eentonige Karstgebergte staken prachtig af tegen het donkerblauwe, uitgestrekte, golvende zeeoppervlak en de talrijke zeilen bewogen zich helder blinkend, vooral wanneer er af en toe een zonnestraal op viel, voort over hun donkere ondergrond. Vluchtige schaduwen van voorbijtrekkende wolken gleden over het tafereel. Tegen de namiddag werden lucht en water kalmer.

De zee zou Stifter niet meer terugzien. Hij komt op deze reis ook niet verder dan Triëst: van een bezoek aan Venetië, Florence en Rome moet hij uit geldgebrek afzien. Hij gelooft dat hij heel wat heeft gemist. In dezelfde brief schrijft hij Heckenast: ‘Goethe is pas door Italië een groot dichter geworden; ware ik 20, 25 jaar gelden voor de eerste maal en daarna nog meermalen in Italië geweest, dan was er ook van mij iets terechtgekomen. Als bedenkt wat er eigenlijk niet tot stand is gekomen, dan zou je hart bijna breken.’ Maar Stifters hart breekt ook al op het moment dat hij tot dit inzicht komt:

Ik ben door de zee en door de indrukken die ik van een onbekend volk heb opgedaan nog ééns zo rijk geworden als ik voordien was. Maar juist uit dit beginstadium is mij duidelijk geworden hoe arm ik nog ben. Vreemde landstreken en mensen verruimen de blik en maken dat de kunst grootser en universeler wordt. Zelfs van Der Nachsommer, hoe Duits deze ook is, had ik iets anders gemaakt wanneer ik hem na deze reis had geschreven. Ook mijn echtgenote zwelgde van verrukking, iets wat ik vroeger nooit bij haar had meegemaakt. Wij verlieten in de omgeving van Duino de zeekust en dat was dan ook welhaast een deprimerende ervaring, en het landschap van het Karstgebergte kwam ons voor als vloeipapier. En toch is dat gebergte in al zijn verlatenheid ook merkwaardig te aanschouwen, en telkens weer zie ik het voor mij.

Triëst, als poort naar de zee, heeft een plaats in de Duitse literatuur die meer dan anekdotisch is. Met de uitbouw van het Europese spoorwegennet, de val van het Habsburgse rijk en de opkomst van de luchtvaart is Triëst ondertussen economisch minder  belangrijk geworden. De lijnboten op Ancona, Igoumenitsa en Venetië varen nog steeds maar de rol die de stad als aankomst- en transithaven speelt is veel minder opvallend dan in de tijden van Winckelmann, Van Platen en Von Aschenbach. Ondertussen lijkt de zee al lang niet meer ‘doorzichtig als glas’ als bij Von Platen, het ‘verheven beeld’ of de ‘geliefde’ van Grillparzer, niet meer een louterende ervaring die het leven verandert en het verleden in een ander licht stelt als bij Stifter.

            Grillparzer, Von Platen en Stifter reisden per koets naar Triëst – de gauw verveelde Freud nam reeds de trein. De mogelijkheden om je snel over de aardbol te verplaatsen, zorgen er inmiddels voor dat voor een Europeaan niets meer ver is: de supermarkt-reiscultuur uit ons tijdperk van de chartervlucht brengt de toerist eerder aan de hete stranden van Thailand of voor de tempels van Mexico dan in het Karstgebergte boven Triëst. Eigenlijk is onze wereld de afgelopen eeuwen voortdurend gekrompen.

Jan Paul Hinrichs

geciteerde literatuur

Sigmund Freud, Jugendbriefe an Eduard Silberstein 1871-1881 (ed. Walter Boehlich), Frankfurt am Main 1989.

Grillparzers Werke (ed. August Sauer), Zweite Abt., vii, Wien 1914.

August von Platen, Memorandum van mijn leven. Uit de dagboeken (vert. C.R. Vink; keuze en nawoord van Jan Paul Hinrichs), Leiden 1990.

Die Tagebücher des Grafen August von Platen (ed. G. von Laubmann & L. von Scheffler), 2 dln., Stuttgart 1896-1900.

Adalbert Stifter, Sämtliche Werke (ed. Adalbert Horcicka & Gustav Wilhelm), xix, Prag 1923.

---

[1] De in dit artikel geciteerde fragmenten uit het werk van Von Platen, Grillparzer en Stifter zijn uit het Duits vertaald door C.R. Vink.

| Eerder verschenen in Jan Paul Hinrichs & Thijs Wierema (eds.), Ah Triëst... (Amsterdam: Bas Lubberhuizen, 2de druk 2012), pp. 26-36. 
In Duitse versie verscheen dit stuk onder de titel 'Die Entdeckung des Meeres - Platen, Grillparzer und Stifter auf dem Wege nach Triest' in: Jattie Enklaar & Hans Ester (eds.), Geborgenheit und Gefährdung in der epischen und malerischen Welt Adalbert Stifters (Würzburg: Königshausen und Neumann, 2006), pp. 179-185 (Deutsche Chronik; 55).

Nicolaas van Wijk: Nieuwstraat 36 te koop

NIEUWSTRAAT 36, LEIDEN: HET HUIS VAN NICOLAAS VAN WIJK TE KOOP

Op 6 augustus 2014 verscheen op de makelaarssite Funda de advertentie waarmee Nieuwstraat 36 te Leiden, het oude huis van Nicolaas van Wijk, in de verkoop kwam. De verkoopprijs bedraagt € 1.700.000,-. Ook blijkt het pand te huur voor € 79.000,- per jaar. Het huis komt vaak voor in de berichten over Nicolaas van Wijk op deze blog. De opmerking in de advertentie dat volgens onbevestigde berichten prinses Juliana in de tuinkamer vioolles kreeg, lijkt ook aan deze blog ontleend. We citeren hier de volledige advertentietekst van De Leeuw Makelaardij b.v.:

TE KOOP EN TE HUUR

Algemeen: 
Een groene oase in de binnenstad!
Wat een verrassing, wat een sfeervol pand!

Te huur, aan de voet van de Hooglandse kerk en midden in het historische hart van Leiden, een karakteristiek historisch pand met diepe binnentuin en tuinkamer, oorspronkelijk gebouwd rond 1500 en nu een Rijksmonument in uitstekende staat. Bijzonder zijn de muurteksten in het pand.

Tussen 2010 en 2014 is het pand volledig aangepast aan de wensen van deze tijd (datalijnen in alle ruimten, airco) en met veel aandacht en liefde onder architectuur in oude glorie hersteld. Mede daardoor heeft het nog veel originele details, zoals: beschilderd houten plafond, binnenluiken, tuinkamer, originele schouwen, monumentale vloeren van marmer, hout en tegels. 
Het pand is geschikt als kantoor, woonhuis of een combinatie daarvan (bestemmingsplan GD: gemengde doeleinden).

Ligging en bereikbaarheid:
Het pand heeft uitzicht op andere historische panden, ligt naast veilinghuis Onder de Boompjes en te midden van gezellige winkels, restaurants en terrasjes. De zaterdagse markt en de grachten liggen om de hoek.
De Nieuwstraat is prima bereikbaar vanaf de A4 en de A44 en heeft (betaalde) parkeermogelijkheden voor de deur. Er zijn 2 parkeergarages binnen een straal van 500 m (jaarhuur mogelijk). Leiden CS ligt op circa 10 minuten loopafstand (een historische wandelroute is beschikbaar).

Indeling:
Het pand telt 3 verdiepingen en is verdeeld over een voor- en een achterhuis. Dat maakt het verrassend en speels. De totale oppervlakte bedraagt ca 460 m² en de inhoud bedraagt ca.1.485 m³

Begane grond: 
Hardstenen stoep met bijbehorende paaltjes, fraai entree naar hal met marmeren vloer, garderobe, toilet met wasbekken, bergruimte en doorkijk/toegang naar 40 m diepe binnentuin. Links en rechts hoge kamers met parket, marmeren schouw, beschilderd houten plafond, binnenluiken en fraaie raampartijen.
Achterkamer met uitzicht op het terras en de tuin, historische wandkasten, marmeren schouw en parketvloer. Monumentale keuken met veel bergruimte, deur naar de tuin, tegelvloer. Quooker, vaatwasser en heteluchtoven.
Lange gang naar de hoge, halfronde muziekkamer met bijzondere akoestiek, fraaie schouw, monumentale vloer, wandkasten en openslaande deuren naar de tuin.
Fraai en licht trappenhuis (met gangkast) naar overloop en bijzondere, ruime toiletruimte met wastafel.

1e verdieping:
2 Grote, hoge en ruime zonnige kamers met uitzicht op de karakteristieke leilindes en historische panden. 2 Achterkamers met uitzicht op de tuin.
Trappartij met gangkast naar 2e verdieping.

2e verdieping:
Overloop met hoge dakspanten, pantry (incl. vaatwasser en Quooker), 5 kamers met balkenplafonds.

Tuin:
De lommerrijke, zonnige en goed onderhouden stadstuin heeft een terras, gazon, bloemenperken en diverse zitmogelijkheden. De fraaie bomen, de gestucte wanden en het uitzicht op de Hooglandse kerk geven de tuin haar bijzondere charme.

Status: Rijksmonument
Monumentnummer 25240
Beschrijving: Pand met bakstenen gevel met rechte kroonlijst, deuromlijsting en bovenlicht. Hardstenen stoep met palen.

Opleveringsniveau:
Het geheel wordt compleet en verzorgd opgeleverd. Zowel het exterieur als het interieur spreken absoluut tot de verbeelding. Aanwezig zijn: 
• Cv-installatie
• Dubbele beglazing (deels monumentenglas)
• Airco
• Alarminstallatie
• Data bekabeling
• Inbouwkeukenapparatuur en Quookers

Het pand wordt wekelijks onderhouden door een tuinman en een interieurverzorgster. Voortzetting van hun betrokkenheid is wenselijk.

Koopprijs:
De vraagprijs voor het geheel bedraagt € 1.700.000,= kosten koper.

Zekerheidstelling:
Een bankgarantie c.q. waarborgsom ter waarde van 10 % van de koopsom. 

Koopovereenkomst
Het koopcontract zal vervaardigd worden op basis van het standaard model Raad van Onroerende zaken (ROZ), zoals gehanteerd door de Nederlandse Vereniging van Makelaars (NVM).

Huurprijs 
De huurprijs bedraagt € 79.000,= per jaar exclusief BTW, gas, water en elektriciteit. Betaling per maand vooruit.

Huurtermijn
Het pand is per 1 juli 2014 beschikbaar en wordt verhuurd voor 5 jaar met verlenging voor dezelfde huurtermijn. Overleg is mogelijk.

Zekerheidstelling
Een bankgarantie c.q. waarborgsom ter waarde van 3 maanden huur inclusief BTW. 

Huurovereenkomst
Het huurcontract is overeenkomstig met het standaard model Raad van Onroerende zaken (ROZ), zoals gehanteerd door de Nederlandse Vereniging van Makelaars (NVM).
Huurprijsindexering
De indexering geschiedt jaarlijks (voor het eerst één jaar na huuringangsdatum) aan de hand van het consumentenprijsindexcijfer (CPI Alle Huishoudens) zoals gepubliceerd door het Centraal Bureau voor de Statistiek.

Historie
Bijzonder is dat het huidige pand en de huidige tuin al in 1500 op tekeningen terug te vinden is. Een vorige bewoner heeft van het pand een uitgebreide beschrijving geschreven, met daarbij oude foto’s. Een bouwhistorisch onderzoek bracht vele verrassende details aan het licht. 
Voor de toekomstige huurders, is een kopie van beide documenten natuurlijk voorhanden.
Tot in de twintigste eeuw werd het pand bewoond door de eigenaren van de naastgelegen distilleerderij “Onder de Boompjes’ (nu veilinghuis). De Tuinkamer met z’n prachtige akoestiek werd rond 1850 aangebouwd voor een muzikale zoon, de latere dirigent van het Rotterdams Philharmonisch Orkest. Volgens niet bevestigende bronnen kreeg prinses Juliana er vioolles. Nog worden er regelmatig zondagmiddagconcerten gegeven.
De stadstuin is een oase van rust. Het is, samen met het fraai beschilderde houten plafond in de voorkamer en de bijzondere sfeer die in het pand hangt, een grote verrassing voor onder meer de talrijke bezoekers van de Monumentendagen, waarvoor het pand regelmatig haar deuren opent.

| Klik op het label hieronder voor meer blogberichten over Nicolaas van Wijk. 

Schoon & haaks [afl. 2]

SCHOON & HAAKS [AFL. 2]

In De Parelduiker staat vanaf nummer 2 van de jaargang 2014 een rubriek ‘Schoon & haaks’ waarin ik publicaties van privé-drukkers en marginale uitgevers bespreek. In de tweede aflevering staan recensies van de volgende boeken:

• Geerten Meijsing, Boedelbeschrijving. Haarlem: De Vrienden van de Vorm, 2013 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015].
• Yves Bonnefoy, Zomerregen. Vertaling Kiki Coumans. Bleiswijk: Studio 3005, 2014 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015].
• Paul Celan, Jaap Geraedts, Keinerlei “Silberstreifen” am Horizont. Der Briefwechsel des Dichters mit dem Komponisten (ed. Paul Sars). Zürich-Münster: LIT Verlag, 2014 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015].
• C.O. Jellema, In beelden aanwezig. Over poëzie. Houwerzijl: Uitgeverij Vliedorp, 2014 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015].
• Leopold Andrian, Zeven gedichten. Vertaling C.O. Jellema. Woubrugge: Avalon Pers, 2013 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015].
• Huyck van Leeuwen, Verwaaide notities. Terhorst: Ser J.L. Prop, 2014 [recensie opnieuw gepubliceerd in een blogbericht van 24 april 2015]. 

| Zie verder Jan Paul Hinrichs, ‘Schoon & haaks’, De Parelduiker 19 (2014), nr. 3, pp. 68-72.

Спогади про Шоа у Львові

Ян Пауль Гінріхс  | І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі

Спогади про Шоа у Львові

22 червня1941 року нацистська Німеччина оголосила війну СРСР. Німецькі війська  перетнули границю, що вона повстала після Пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року. Колишні польські області, які тим часом увійшли до складу Білоруської та Української радянських республік, були тією територією, котру треба було захопити. Так місто Львів, відносно близько розташоване  до кордону, стало одним із перших об’єктів німецької агресії. Представники радянської влади в цьому сум’ятті пустилися навтіки. НКВД, таємна поліція, знайшла розв’язання для тих декількох тисяч в’язнів в різних тюрмах міста, котрих не хотіли випустити і котрих не могли вивезти: розстріляти. Олександр Ват пише у своїх мемуарах, що зустрів після війни в Польщі колишнього в’язня із Замарстинова, котрий розповів як це було: ‘Він розповів мені про відступ совєтів, про втечу совєтів. Як вони повиманювали людей із камер. Ті повиходили надвір, а в куті внутрішнього двору (який був продовгуватий як в казармах) стояв кулемет і тоді вони відкрили вогонь. Частина людина відразу кинулася назад і зачинила за собою двері. Совєти почали кидати гранати через вікна. Той хлопчина був одним із тих, хто вийшов надвір, але на щастя він лежав під іншими. Він одразу впав на землю і врятувався таким чином. Він був єдиним із моєї в’язниці, кого я потім ще раз бачив.’ Масове вбивство в’язнів мало місце в декількох тюрмах Львова, серед яких і в Замарстинова, але найбільш масово в Бригідці, в центрі міста. Ті постріли мусіли бути чутні по всьому місті. Підсумком цього було вщент нагромаджене трупами приміщення, частково политі бензином і підпалені. Кількість жертв цього червоного терору сягала напевне кількох тисяч.

30 червня 1941 року Львів був окупований Вермахтом, слідами якого просувалися два зловіщих  підрозділи: Einsatzgruppe C,  перед яким було поставлене завдання винищити єврейське населення на окупованій території СРСР і нещадний український добровільний батальйон Nachtigall, під кураторством Теодора  Оберлендера, майбутнього міністра уряду Аденауера. Ці солдати з жовто-блакитними опасками на рукавах захоплено були зустрінуті українською меншиною міста, котра  споконвіків почувалася страшенно дискримінованою. Проте їхній прихід посіяв паніку серед єврейських мешканців, котрих і німці і українці одразу  звинуватили в тих масових вбивствах, що їх вчинив НКВД в тюрмах. У перші дні окупації відразу були вбиті декілька тисяч. Багато євреїв були вбиті в Бригідці, де їх змусили прибрати гори трупів, щоб згодом самим бути вбитими. Потрапив до Бригідки одразу після німецького вторгнення і єврейський галичанин і архітектор Симон Візенталь (1908-2005). В його мемуарах Справедливість, а не помста (1988) читаємо: ‘Євреям наказали стати в декілька шеренг обличчям до стіни із закладеними за головою руками. Поряд  з кожним євреєм стояла порожня дерев’яна труна. Один українець почав біля першої шеренги екзекуцію, двоє його помічників скидували трупи до трун, які стояли напоготові і відтягували її геть. Цілий полудень. Раптом задзвонили церковні дзвони і хтось вигукнув: ‘Годі вже, задзвонили на вечірню!’  Вистріли припинилися. В десятьох метрах від Візенталя.’

Багатьох євреїв забирали із помешкань за прізвищами в телефонному довіднику.  Таким чином одразу розправлялись з інтелектуальною та економічною елітою міста. Але неєврейську польську еліту міста теж не пошкодували. Десятки професорів і їхні члени сім’ї теж були замордовані в перші дні окупації. Серед них були колишній прем’єр Казімєж Бартель, письменник Тадеуш Бой-Желенський і хірург Тадеуш Островський, квартиру і майно якого собі швидко після того привласнив нідерландський військовий злочинець Пітер Ментен.Згідно деяких повідомлень німці частину розстрілів доручили українським поліцейським, котрих, щоб позбутися зайвих свідків, теж розстріляли і захоронили поверх їхніх жертв.

Після перших масових вбивств стало по-видимому дещо спокійніше для приблизно 150 000 львівських євреїв. Але поодинокі вбивства продовжували мати місце, так як і прийняття всіляких антиєврейських наказів. Від 29 липня, п’ятнадцять років після того, як єврей Самуїл-Шльома Шварцбард застрелив українського гетьмана Симона Петлюру в Парижі – з помсти за його керівну роль в єврейських погромах в Україні 1918-1920 років – націоналісти бестіальним чином почали святкувати свої ‘Дні Петлюри’, які коштували тисячам євреям життя.

1 серпня Вермахт під час помпезної зустрічі у львівському Оперному театрі передав владу Гансу Франку, генерал-губернатору Генерал-губернаторства. Розширення цього адміністративно-територіального утворення, до складу якого вже входили окуповані нацистами Варшавський, Краківський, Радомський і Люблінський округи, обмежилося Дистриктом Галіція в кордонах старої австро-угорської Східної Галичини.

Це був наче удар в обличчя для українських націоналістів під проводом Степана Бандери, які розраховували на утворення власної держави. Одразу після вторгнення вони без згоди німців проголосили цю державу. Проте за це їм довелось солоно заплатити: націоналістичні проводирі зщезли в концентраційних таборах, а чимало українських борців, що вони захоплено вітали німецьке вторгнення, були ув’язнені чи вбиті.

Симон Візенталь ознайомив широку громадськість з голокостом у Львові: не тільки своїми мемуарами, але й раніше опублікованою книгою Соняшник (1969). Центральною тут є розмова під час війни у Львові з вмираючим есесівцем, котрий просить у нього, як єврея, пробачення за скоєні злочини. Візенталь не хоче йому вибачити. Тут йдеться про межі пробачення: як далеко можна тут зайти? До того ж, голокост у Львові пережило так мало людей, що й не слід чекати багато книг зі спогадами. Та все ж, певна кількість з’явилася, найвідоміші серед них Бригада Смерті Леона Велічкера Велса, Щоденник Львівського гетто (1990) спогади рабина Давида Кахане,  Дорога до Лемберґу (1999) Еліаху Йонеса, На вічну пам’ять. Спогади дівчинки із ґетто Львів (2000) Нава Руди і Від Львова до Парми (2005) Клари Розенфельд.

Оповідання ці мають всі одну й цю саму канву. Вторгнення німців, з ентузіазмом зустрінуті українцями. Перші вбивства. Розпорядження від 15 липня 1941 року на підставі якого євреї змушені були носити білу пов’язку з блакитною зіркою Давида. Постійний страх перед облавами, затриманням на вулиці, зрадами  чи свавільно бути тортурованим і вбитим. Організація Юденрату, який мав виконувати всі розпорядження німців та про єврейську службу порядку, котра після певного часу мала німцям доставляти щоденний контингент євреїв для екзекуцій. Вимоги здавати все хутро для замерзаючих німецьких солдатів, що вони далеко східніше воювали проти Червоної Армії. Синагоги, що вони згоряли у полум’ї, серед яких і знаменита  Gildene Rojze, Золота Роза із шістнадцятого століття. Організація єврейської дільниці, при вході до якої біля залізничного мосту по вул. Пелтевної, встановлений був контрольний пост на якому відділялися передусім хворі та жінки для негайної екзекуції. Бійки за робочі паспорти, які давали право виходити за межі ґетто. І нарешті, організація ґетто, яке називалося на військовий лад Юлаг (Juden-Lager). Створення таборів праці та знищення їхніх мешканців посеред сцен невимовної жорстокості. Самогубство тисячі осіб та цілих родин водночас за якими слідували чудеса залишання в живих автора. Давид Кахане міг сказати як Іов (1:16): ‘І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі.’ За різними оцінками на місці вбито було біля 150.000 євреїв Львова (та ще сотні тисяч в інших районах Галичини) або відправлені до таборів смерті в інших місцях, спершу ніж Ґруппенфюрер СС  і гнерал-лейтенант поліції Фрітц Катцман 30 червня 1943 року міг своєму начальству в офіційному рапорті доповісти про те, що Галичина ‘judenfrei’ (вільна від євреїв). Ще до самого дня визволення Львова Червоною Армією то тут, то там в криївках знаходили євреїв, котрих вбивали.

Шоа в Галичині добре задокументовано не тільки показами свідків, але й любительськими знімками, що їх зробили самі злочинці немов на згадку про відпустку: збереглися репортажі з німцями, які сміються, оточивши групу євреїв, що вони викопують власні могили, перш ніж мають бути розстріляними або про сотні старих чоловіків з білими бородами, котрі, знаючи свій близький кінець, змушені були спочатку ще дивитися як вішають кількох євреїв.

            Відкритий терор здійснювався у Львові, у місті, котре зовнішньо продовжувало жити, начебто мало-що змінилося. Німецькі правителі генерал-губернаторства мешкали зі своїми родинами в найдорожчих будинках міста, в котрому тимчасом повсюди були вивішені німецькі назви вулиць. Цим окупанти давали розуміти, що розглядають свою присутність в місті як щось більш-менш постійне. Леґіонув стала тепер називатися Адольф Гітлеррінґ. Щоб вишукано вшанувати державу балканського васала Сербську перейменували на Кроатенштрассе. А в інших випадках бюрократи користались просто перекладами:  Мюдова стала просто Гоніґґассе. Поляки та українці масово працювали на підприємствах, котрі підтримували німецьку військову промисловість, ходили до церкви і на концерти, гуляли по парках з  дитячими візочками. Вони добре знали, що роблять з євреями. Українець Євген Наконечний розповідає у своїй книзі про війну у Львові, що  більшість мешканців не сумнівалися, що німці мали на меті тотальне знищення євреїв. Вистріли каральних команд постійно було чути. Люди бачили, як євреїв возили вантажівками або гнали колонами. Ґетто теж одного разу відкрили для відвідин, щоб продемонструвати трупи повішених на балконах євреїв: прийшли тисячі поляків та українців, німці прихопили з собою навіть дружин та дітей. Мордехай Пелех, котрому вдалося пережити війну завдяки арійській зовнішності та фальшивим документам, розповідає, що він в червні 1943 року в натовпі  ‘наче в кінотеатрі’ дивився на палаюче ґетто, на євреїв, котрі палаючими випадали із будинків, на дитину, яка втікала і яку живцем кинули в полум’я. Дехто з поляків та українців зраджували своїх сусідів, так що євреї часто більше їх боялися, аніж німців, котрі не одразу потрафили розпізнати єврея. Людям, котрі переховували євреїв, самим загрожувала смертна кара. Євреям майже нічим не допомагали. Тим не менше, Яд Вашем вдалося після війни нагородити біля сотні індивідуальних помічників та родин зі Львова та околиці.

Якщо зараз хтось побуває у Львові, то майже не замітить сліди, які вказували б на Шоа. Найбільш виразно їх можна помітити в старому місті, де на пустирищі видно місце, де колись стояла Золота Роза. Від синагоги залишилася тільки бокова стіна. На вулиці Вугільній знаходиться Єврейський культурний центр в наче чудом врятованій хасидській синагозі. Звідси рукою подати до залізничного мосту на Замарстинівській, за якою розпочиналося ґетто, у всякому випаду в його останніх параметрах, бо німці постійно територію постійно зменшували. На розі ще стоїть будинок, котрий у ті часи теж там стояв. Сходи, прохідні веранди і внутрішній дворик: різні можуть виникнути думки. Проте більшість вуличок, що вони входили до ґетто, зникли. На відкритій місцевості біля наступного залізничного моста стоїть монумент жертвам Шоа, встановленого в 1992 році. Звідси можна під мостом добратися до центру, до колишньої в’язниці Бригідки на Городоцькій, де мали місце перші масові вбивства євреїв. Дещо дальше далі вулиця Шевченка, довга горбиста дорога з трамваями, колишня Янівська. Дорога ця веде до колишнього Янівського концентраційного табору, який теж був транзитним табором для євреїв, котрих вбивали деінде.

            Там, де колись був табір, знаходиться тепер тюрма. За нею пагірчаста лісопосадка, де встановлено пам’ятний знак для сто тисяч розстріляних, живцем спалених або живцем закопаних євреїв. Тоді це була піщана рівнина, що її в літературі про Шоа теж називають ‘долиною смерті’. Навскоси напроти цього місця залізнична колія до концентраційного табору у Белжці, про який мало відомо, оскільки майже ніхто там не вижив. На сусідній вантажній станції Клепарів євреїв змушували  цілком голими сідати до вагонів для перевезення худоби, щоб транспортувати їх до цього табору. Ще є інші тюрми, такі як на території Цитаделі на південних підступах старого міста, де, неподалік від читальних залів знаменитої книгозбірні Оссолінеум, від голоду, холоду, хворіб та екзекуцій знайшли свою смерть окрім євреїв і тисячі радянських військовополонених.

Про євреїв нагадує теж одне з найгарніших місць Львова, Свято-Юрська гора, на якій розташовані собор та бароковий палац греко-католицького митрополита. У крипті собору похований митрополит Андрей Шептицький (1865-1944), одна із найважливіших та найбільш суперечливих постатей сучасної української історії. З одного боку, він закликав українське населення співпрацювати з німцями, з іншого, він переховував у своїй резиденції і своїх монастирях євреїв і забезпечував єврейських дітей фальшивими арійськими посвідченнями. Це в його резиденції, у великій бібліотечній кімнаті з видом на сад, Давид Кахане (1903-1998), рабин прогресивної синагоги у Львові, знайшов притулок. 26 вересня 1943 року він почав писати свої нотатки, які в 1978 році вийшли у Тель-Авіві на івриті і пізніше перекладені були на англійську та українську мови. Переховувався він також в студитському монастирі неподалік резиденції митрополита. Він мешкав на горищі, звідки міг оглядати околицю з двох боків: зелену Свято-Юрську гору, яка купалася в сонячному промінні та брудні будівлі вулиці Шумлянської, що вони ‘немов виринали із глибокої ущелини’.  Що вражає в цьому щоденнику, так це опис нормального й ненормального його особистої ситуації: ‘З обох вікон свого горища я бачив людей, що виходили з будинків. Люди пересувалися повільно, наче б не встигли ще прокинутися. Вони прямували на роботу, кріпити міць німецької армії. Життя не збиралося зупинятися через знищення сотень тисяч євреїв. Місто продовжувало жити своїм повсякденним ритмом. Усе літо, з 4 червня і до вересня 1943 року, я провів у цьому сховку. Перший тиждень був важким, можливо, найважчим за весь цей час. На початку червня німці розпочали ліквідацію гетто. Цілий тиждень доносилися до мене голоси, стрілянина. Ці червневі ночі глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. Ночами часто чув я розпачливі зойки, знайдених у бункері євреїв, яких витягали з їхніх укриттів.’

Цілими днями стояв рабин перед вікнами кімнати на горищі: ‘Вулиця, з її шумом, перехожими, з упорядкованим побутом, зводила мене з глузду. Варто було мені підійти до вікна, як я починав втрачати розум: жінки штовхали перед собою візочки з дітьми, люди літнього віку, зручно влаштувавшись на лавах, про щось жваво розмовляли, повільно прогулювалися молоді пари, група дітей щось співала, їхні невинні обличчя випромінювали радість життя.’

Зі свого монастирського сховища Кахане побачив в серпні 1943 року сцену, яку докладно описав: ‘Це було у неділю, після полудня. На траві між деревами розташувалося багато людей, що прийшли сюди з сусідніх вулиць відпочити після тижня важкої праці. Деякі, поклавши на землю ковдри, влаштували в парку щось схоже на пікнік. Раптом я побачив дванадцяти-, може, чотирнадцятирічного хлопчика, що стрімкими кроками прямував по парку. Він часто зупинявся, оглядався навколо, очевидно, шукав собі місця. Потім він швидко піднявся схилом гори та влаштувався під низьким крислатим деревом на досить великій відстані від інших відпочиваючих. Хлопчик з першої миті привернув мою увагу.

Мені не сподобалася його розгониста нервова хода, а також те, що він обрав таке відлюдне місце. У мене виникла підозра, що він єврей. Зі свого вікна я бачив лише обриси його обличчя. Але одне я бачив дуже добре: швидкі, нервові погляди, які він кидав через плече. Я не міг бачити кольору його очей, але я бачив його занепокоєння, моторошний страх, що був мені самому добре знайомий. Я відчував невидимий зв’язок із цим хлопчиком. Стояв біля вікна і дивився на нього, мов загіпнотизований. Хлопчик прихилив голову до дерева. Може, він спав, а може, просто відпочивав, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо? Хто може знати, що коїлося у душі переслідуваного єврейського хлопчика?

Я простояв біля вікна більше години. Була шоста, може, сьома година вечора: літні сутінки не поспішали опускатися на землю. Раптом на горі з’явилася гучна дитяча компанія. Діти швидко розсипалися по всьому схилу. Все було так, як і повинно бути: вигуки щасливих дітей, ігри. У цьому не було нічого незвичного.

Біжучи наввипередки, двоє з них опинилися поруч із деревом, під яким відпочивав хлопчик. Зупинилися і стали дивитися на нього. Я не міг чути, про що вони говорили. Але я бачив, як один із них стрілою метнувся назад до інших дітей і став збуджено показувати на хлопчика і свого товариша. Незабаром уся компанія рушила до дерева й оточила хлопчика. Хвилин п’ять вони жваво сперечалися, кидаючи на хлопчика швидкі погляди. Їхні збуджені голоси привернули увагу дорослих. Дехто з них попіднімалися з трави та підійшли до дітей. Діти розбіглися, а дорослі почали допитувати хлопчика – вони говорили усі разом і розмахували руками. Раптом уся гора захвилювалася, збудження охопило кожного. Напруження посилилося з приходом українського поліцая. Мені невідомо, чи хтось покликав поліцая, чи він опинився там випадково. Він підійшов до хлопчика. Юрба відступила. Обстеження, яке провів поліцай, було коротким. За кілька хвилин, ведучи хлопчика за руку, він прямував убік вулиці Грудецької.

Я щосили напружував очі, намагаючись побачити обличчя хлопчини: можливо, воно могло б розповісти мені, що коїлося в його душі. Я не побачив його рис, але спостерігав невпевненість і знервованість, які опанували дитину. Він тихо йшов поруч з поліцаєм. І тут я збагнув: то була покора, безпомилкова ознака покори. Всі євреї, переступивши поріг страху і занепокоєння, виглядали так. Покірні, навіть байдужі, вони йшли на смерть.’ Наступного ранку Кахане почув від монаха, який приносив йому їсти, що хлопець очевидно втік від Гестапо, коли вони відкрили схованку його родини. Це саме ті найбільш вражаючі сцени і його щоденнику, в яких Шоа перетинає міське життя, яке на позір видається нормальним. Так і в Соняшнику Візенталя. Ув’язнених змушують йти із пекла Янівського табору через місто до своєї роботи: ‘Бачучи звичайну активність на вулиці ніхто би н сказав, що йде війна (…) На обличчях прохожих можна було прочитати, що ми всі списані. Люди в Лемберґу цілком звикли бачити покатованих євреїв. Вони дивилися на нас так, як хтось, хто дивиться на стадо худоби, що його ведуть на пасовисько або до бойні. У такі миті мене часто проймало почуття, що весь світ змовився проти нас і без протесту, ба, навіть без будь-якої власної потреби в цьому погодився із нашою долею. (…) Це було так, наче кожний із нас йшов з повідомленням про смерть, куди треба було лише вписати ще дату.’

Візенталь згадує ще ‘день без євреїв’, що його організовували перед війною польські націоналістично налаштовані студенти. Таким чином вони заваджали євреям потрапити під час сесії на екзамени, через що ті провалювалися. ‘Одного разу я почав спостерігати за перехожими. Можливо мені вдасться побачити колишніх однокашників. Я би одразу їх впізнав: щойно вони  когось побачать, хто міг видатися схожим на єврея, як у них на обличчі з’являється вираз ненависті; вони тоді наполовину заплющували очі, а куточки роту зневажливо опускали. Такими я їх надто часто бачив за час мого навчання, щоб коли-небудь забути про це. Цікаво, де вони зараз, ці суперпатріоти, які завжди мріяли про “Польщу без євреїв”? День, коли євреїв більше не буде – не за горами, мрія їхня стала майже дійсністю. Тільки Польщі тепер теж не було.’ У своєму зображенні зворотної дороги до табору Візенталь знову вказує на  прірву між звичайним життям та ув’язненими: ‘В кінці вулиці Городецької ми звертали наліво на Янівську. Ми мусили зупинятися, щоб пропустити битком набиті трамваї. Цілі натовпи люди висаджувалися, втомлених, але радісних людей, котрі квапились додому, до родини, щоб вечері посидіти разом, перекинутися в карти, побалакати про політику та послухати радіо, можливо навіть й заборонені зарубіжні радіостанції.  У них спільним було одне: в них були мрії і сподівання. Ми зате, в залежності від забаганок від чоловіка, який робив перекличку, мусили увечері робити гімнастичні вправи. Інколи декілька годин поспіль глибоко присідати, аж доки йому цей “жарт” не набридне.

І в Бригаді Смерті Леона Велічкера Велса, цій нестерпно цікавій книзі, зустрічаємо ті сцени, в яких стикаються апокаліптичний табірний світ і звичайний. Це оповідання шістнадцятирічного юнака, котрого перед самим розстрілом з іншими в’язнями за межами Янівського табору забирає охоронець, щоб забрати тіло, яке мало бути похоронене в тій самій масовій могилі. І тут склалася ситуація, яка дозволила йому втекти із табору. Родина його була ще вдома: ‘Поки я біг собі тьмяно освітленими вулицями – цього разу без охорони і не як ув’язнений, цілком вільний у своїх рухах – я міг бачити, що зовнішньо Львів змінився. Місто видалося затьмарене мовчазним смутком. Вулиці, по котрих раніше пожвавлено рухалися люди та швидкі авто, були у напівтемряві майже порожні. Мені здавалося, що пройшла ціла вічність, коли я востаннє тут проходив. В дійсності пройшли всього три місяці з того часу, як я зголосився замість мого батька і пішов на Янівську. Я на мить зупинився перед нашим будинком і глянув підозріло довкола себе: можливо хтось підстерігає за мною. Ніхто не мав права мене бачити, інакше все було б надаремним; моя присутність тут могла б мати набагато катастрофічніші  наслідки, аніж моя смерть в таборі. Я кинувся сходами догори і застукав в наші двері двері і почув як хтось після побрязкування тарілками чи мисками почав підходити до дверей. Двері відчинила мати. Коли вона мене впізнала, запала мертва тиша. Але коли тарілки, що вона їх несла в руках, випали з її рук і розбилися об кахельну підлогу, вона вийшла зі стану оціпеніння. Ще не в стані промовити й слова, вона провела мене до кімнати. Майже зніяковіло, наче був чужий, я почав оглядатися. Волосся батька вкрилося сивиною і він дуже схуд. Я зауважив наскільки втомлено виглядала мати через гризоту і постійний страх за мене.’ Щойно декілька днів пізніше, коли він лежав у лікарні, де євреїв ще приймали, він зауважив, що втратила передні зуби.

Врешті-решт Велс втратив всю свою родину і знову потрапив до Янівського табору, де його включили до ‘бригади смерті’: у бригаді було більше сотні євреїв, які мали  відкопувати вбитих у таборі та довкола Львова євреїв та спалити їх,  затираючи таким чином сліди масових вбивств.  Він теж відкопав останки польських професорів, які в липні 1941 року були розстріляні. В їхньому одязі знайшли ще золоті годинники, вічні пера та паспорти. Жахливий досвід цих євреїв став таким значним, що він наразі вберігав їм життя.

Врешті-решт Велс разом зі всією групою здійснив вдалу втечу і зумів переховатися у Львові, де зустрів визволення міста Червоною Армією в липні 1944 року. І знову він опинився на вулиці, без грошей, без даху над головою. ‘Багатьом полякам абсолютно не сподобалося те, що жменька євреїв врятувалася. А ті, що вижили, могли підтвердити, що поляки співробітничали з німцями в винищуванні єврейського населення. Інші знову, що присвоїли будинки та майно євреїв, боялися, що ті вимагатимуть його повернення.’ Він знав, що його родина вже не живе. Та все ж, він подався до родинного помешкання. Консьєрж розповів йому, що апартаменти його батьків стали власністю шевця, але що меблі там ще стояли. ‘Я піднявся і постукав до дверей. Не чекаючи відповіді, я увійшов, пройшов через кухню до покою і усівся на старому дивані. Той швець та його сім’я вже почули, що я увійшов; навіть не привітавшись зі мною, чоловік сказав,  що квартира тепер його; зрештою, йде війна і вони теж змушені були позалишити свою квартиру та свої меблі. (Вони мали одну кімнату в напівпідвальному приміщенні.) Він сказав, що хай я не думаю, що тільки євреям було важко; правда, його родину не вбили, але “нам справді було нелегко”.  Він говорив про високі податки та комендантську годину.’ Наступного ранку прийшов двірник, який наглядав за всіма квартирами, які під час першої радянської окупації вже були націоналізовані (захід, що його відмінили німці, бо багато квартир й так належали євреям) і розповів йому, що він повинен стати на військовий облік, бо інакше його вважатимуть дизертиром. Востаннє сидів він у квартирі батьків, лежав на ліжку замордованого батька: ‘Я відчував, що кімната була наповнена душами моїх рідних. Щоразу, коли я чув кроки, то підводився і чекав, що хтось із них увійде. Найсильнішим бажанням було вистрибнути із вікна. “Треба забратися геть звідси,” подумав я; але як і куди?’ Велс таки врятувався і опублікував в 1946 році польською мовою своє оповідання про бригаду смерті  і добрався через Німеччину до Сполучених Штатів. Якщо швець був поляком, то не виключено, що він в 1945-1946 роках  знову позбувся свою загарблену квартиру: в той період польське населення було в тій чи іншій мірі вимушене покинути місто.

Те, що відбувалося в окупованому нацистами Львові,  було вже більш-менш відомим під час війни. В 1944 році угорець Стефан Шенде опублікував на шведській мові оповідання Адольфа Фолькмана, єврейського біженця зі Львова. В 1945 році ця книга вийшла в перекладі в Швейцарії під заголовком  Останній єврей із Польщі. Власне кажучи, все, що з того часу було написано, дивовижно детально повідомлено в цій книзі, включно з прізвищами нацистами у ьвові, що вони були відповідальні за масові вбивства. Фолькман висловлює теж свою думку, що багато євреїв не вірили що винищення всіх євреїв було метою німців: ‘Факти зникнення багатьох євреїв, ті трагедії, що торкнулися багатьох родин, все ще здавалися, незважаючи на те, що так часто траплялися, окремими нещасними випаками, що їх можна було уникнути завдяки старанно продуманим заходам. (…) Ми хотіл пережити важкі місяці  терору і повної безправності, щоб зглдом, при ових обставинах, розпочати нове життя.’

Німці, що вони згадуються в мемуарах про Шоа у Львові, переважно есесівці, інколи поліейські, що їх перевели із інших німецьких міст. В мемуарній літератрі вони майже без винятку описані як звірі, хоч в деяких моментах їх можна і підкупити. Так, батько Клари Розенфельд зумів відкупити за гроші дружину і доньку, що вони вже стояли на вантажівці, яка мала відправити їх на вірну смерть. І в Давида  Кахане читаємо, що якийсь німець так злякався, побачивши маму і дитину схованими в гетто, що відступає і вдає, що нічого не побачив. Проте в мемуарній літературі рідко що можна надибати поза суцільної жорстокості і свавілля. Після того, як Симон Візенталь був викритий в 1943 році в схованці у Львові, його зустрів командант Янівського табору, з якого раніше втік, як ‘одного із моїх постійних гостей’: “Ти думав, що дозволю розстріляти себе разом з іншими,” запитав він Візенталя. “Але тут вмирають, коли я захочу. Забирайся до свого бараку. Працювати не мусиш і одержуватимеш подвійний пайок” (…) Абсолютне насильство, що його дозволяли собі над людьми есесівці, посилилося після тисячі кровопролить чимось так само безпідставним, як дарувати комусь життя.’

При вступі Червоної Армії у Львові лишилося тільки біля трьох тисяч євреїв. Більшість походила із інших місць Галичини. Майже всі вони потім емігрували. Головний відповідальний за масове знищення майже п’ятисот тисяч галицьких євреїв, есесовець Фрітц Катцман, зумів після травня 1945 року укритися і жити далі під чужим прізвищем. Допомогла йому в цьому одна медсестра. Для цього він покинув свою дружину і п’ятьох дітей. Щойно в 1960 році німецька поліція натрапила на його слід, проте на той час він був вже три роки як мертвий. Його особиста справа з відділу кадрів СС опублікована в Ізраїлі. З неї виникає, що у зв’язку з майбутніми родами своєї дружини він, який щоденно займався мордуванням дітей, цікавився можливостями зміни місця праці в 1943 році. До заяви долучений припис на добрій, дещо іронічній німецькій мові одного із начальників відділу кадрів СС, котрий не вбачав в Катцманові ‘великого тактика і дипломата’ і тому не вважав його підходящою кандидатурою для посади, що вона звільнилася в Данціґу. Зате охарактеризував його ‘підходящою кандидатурю для піонерської роботи на Сході’. Отож, масові вбивства неймовірних масштабів окреслювалися на канцелярській мові як ‘піонерська робота’. Катцмана же писав у своїх звітах про ‘спеціальну обробку’, коли мав на увазі вбивство.

Однією із тем, до котрої постійно повертаються в літературі про Янівський концентраційний табір є музика.  Це співпрацюючі із німцями російські охоронці, що їх називали за прозванням німецьких колоніальних солдат Askari, весь час хотіли, щоб в’зні для них співали. Передусім ординарні тексти з вульгарними словами підходили найкрайще. Але й есесівцям подобалася музика. Симон Візенталь пише в Соняшнику про цю дивну суміш жорстокості і музикальної зворушливості, яка в Третьому Райху часто відігравала таку роль: ‘Навіть був оркестр. Оркестранти, всі без винятку в’язні, були колись найкращими музикантами Львова і околиць. Рішард Рокита, заступник командира роти, який раніше працював музикантом у кафе в Сілезії, просто схибнувся на “своєму” оркестрі. Цей тип, який щоденно із чистої кровожерливості  навздогад мордував в’язнів, мав окрім цього тільки одну амбітність: оркестр! Він потурбувався, що музикантам дали осібний притулок  і просто розпещував їх. Але і їм, ясна річ, не можна було покидати табір. Вечорами вони грали для есесівців твори Баха, Гріга або Ваґнера. Одного дня він прийшов із композитором, який писав пісні, таким собі Зиґмунтом Шлехтером, і наказав йому написати “танго смерті”. І щоразу, коли оркестр виконував це танго, у цього навіженого садиста з’являлися сльози на очах. Рано вранці, коли в’язнів виводили на роботу, оркестр мусив грати. Есесівці тоді пильнували, чи ми добре йдемо в ногу.’

Равин Давид Кахане опублікував в 1978 році в Ізраїлі свій щоденник львівського гетто, який був тут зацитований із українського перекладу. Йому виповнилося тоді сімдесять п’ять років і він вже мав за собою довгу кар’єру головного равина у Польському війську та військово-повітряних сил Ізраїлю, а також головного равина Аргентини (де згідно публікацій в радянській пресі підтримував контакти зі зловіщими українськими націоналістами). Кахане завжди докладав всіх зусиль, щоб метрополита Андрея Шептицького, який врятував життя не лише йому, але й дружині та дочці, котрих переховували в інших місцях Львова,  посмертно відзначили медаллю Яд Вашем ‘Праведника народів світу’. Починаючи з 1960 року про особу митрополита в Яд Вашемі дискутували принаймні тринадцять разів, проте щоразу йому було відмовлено в удостоєнні цього титулу.  Його брат Климент, котрий управляв монастирями ордену студитів і який за його дорученням був головним виконавцем політики індивідуального порятунку євреїв, цього титулу удостоївся. Прихильники митрополита вбачають тут політичне підґрунтя: в Ізраїлі не хочуть удостоїти українського націоналіста, історичну фігуру, котрій теж можна закинути пронімецьку політичну орієнтацію.

Невідомо, чи Кахане ще раз побував у своєму старому місті. Але Нава Руда, котра пережила війну маленькою дівчиною, втративши брата, зате зберігши батьків, описує у своїх мемуарах, як вона в 1992 році вперше вернулся з Ізраїлю до Львова. В готелі було повно українців із-за кордону, котрі відвідали свою країну у зв’язку з першою річницею незалежності: ‘Великий транспарант був вивішений в банкетному залі на їхню честь:“Вітайте герої!” Я презирливо глянула на транспарант: “героями” були ніхто інші як антисемітські банди, “бандерівці”.’ Тим часом їхній проводир Степан Бандера, вбитого радянськими агентами в Мюнхені, має у Львові власну вулицю.

Нава Руда залишила готель в пошуках будинку в якому народилася на вулиці Бляхарській, в старому центрі, поблизу ринку: ‘Я віднайшла будинок і зустріла також українців, які мешкали тепер в нашій кваритирі. Вони були ввічливі  і запросили нас до квартири; я проте не могла там знаходитися. Мене огорнуло почуття, ніби я прибула з іншої планети, нічого не змінилося, все як тоді, навіть деякі меблі видалися мені знайомими. “Коли ми тут мешкали, туалет був надворі: де він зараз?”– запитала я людей. “Все ще надворі, на тому самому місці!” Я відчула, що час у Львові зупинився. (…) Увечері в готелі укпаїнський оркестр виконував патріотичні українські пісні і також хасидський танок “Шерале” під який танцювали. Все видалося сюрреалістичним і я мала відчуття, що це не відбувалося в дійсності.’

Тим часом у Львові знову налагодилося єврейське життя. На вулиці Братів Міхновських, поблизу вокзалу, знаходиться синагога, що її відвідують в основному російські євреї, які після Другої світової війни прибули до міста з інших частин колишнього Радянського Союзу. Головним равином є американець. З лембергських євреїв в їхньому власному місті, колись найважливішим єврейським містом, майже ніхто не залишився.

*

Про Шоа у Львові в 1941-1944 роках

• Thomas Geldmacher, “Wir als Wiener waren ja bei der Bevölkerung beliebt”: österreichische Schutzpolizisten und die Judenvernichtung in Ostgalizien 1941-1944. Wien: Mandelbaum, 2002.
• Jakob Honigsman, Juden in der Westukraine. Jüdisches Leben und Leiden in Ostgalizien, Wolhynien, der Bukowina und Transkarpatien 1933-1945 (vert. Juri Schatton). Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2001.
• Eliyahu Yones, Smoke in the sand: the Jews of Lvov in the war years 1939-1944. Jerusalem: Gefen Publishing House, 2004.
• Микола Литвин, Кім Науменко, Львів. Між Гітлером і Сталіном. Львів: Піраміда, 205.

Нижче поданий перелік охоплює книги та статті, які цитуються або на які зроблені посилання в окремих розділах книги. Назва книги, яка згадується в більш ніж одному розділі, подається тільки в бібліографії того розділу, в якому наводиться вперше.

[7] ‘І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі’. Спогади про Шоа у Львові

                                     

• Towiah Friedmann, Die Vernichtung der Juden Ost-Galiziens und die Rolle des SS-und Polizeiführers Fritz Katzmann, der die Aktionen in Lemberg und Galizien in den Jahren 1941-1943 leitete. Haifa: Institute of Documentation in Israel, 2004.
• Miriam Peleg-Mariańska & Mordecai Peleg, Witnesse: Life in occupied Kraków. London and New York: Routledge, 1991.
• Klara Rosenfeld, From Lwów to Parma: a  young woman’s escape from Nazi-occupied Poland. London: Valentine Mitchell, 2005.
• Nava Ruda, Zum ewigen Andenken: Erinneringen eines Mädchens aus dem Ghetto Lwow. Jüdische Familiengeschichte 1899-1999. Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2000.
• Stefan Szende, Der letzte Jude aus Polen. Zürich: Europa Verlag, 1945.
• Leon Weliczker Wells, The death brigade (The Janowska road). New York: Holocaust Library, 1978.
• Leon W. Wells, FA 63 (vert. J.F. Kliphuis). Leiden: A.W. Sijthoff, 1964².
• Simon Wiesenthal, De zonnebloem (vert. J.W.F. Klein-von Baumhauer). Amsterdam: H.J.W. Becht, 1978.
• Simon Wiesenthal, Geen wraak maar gerechtigheid: herinneringen (vert. H. de Boer). Haarlem: H.J.W. Becht, 1988
• Eliyahu Yones, Die Strasse nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941-1944. Frankfurt/Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1999.
• Давид Кахане, Щоденник Львівського гетто (Переклад з англійської Ніни Шпет). Київ: Дух і літера, 2003.
• Євген Наконечний, “Шоа” у Львові. Львів: Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004.

© Ян Пауль Гінріхс / Jan Paul Hinrichs

З нідерландської переклав Ярослав Довгополий

| Oekraïense vertaling van het zevende hoofdstuk van: Jan Paul Hinrichs, Lemberg – Lwów –Lviv (Amsterdam: Bas Lubberhuizen, 2008), pp. 77-96. Eerder verschenen in: Jan Paul’ Hinrichs, Lemberg-Lwów-L’viv: Fatal’ne misto, vert. Jaroslav Dovhopolyj (Kyjiv: Vydavnyctvo Župans’koho, 2010), pp. 82-102.